Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що мені з тими синами робити?! Воліли замість них собаки породитися та й були би гавкали, хату стерегли від злодіїв!
Поїхав дурень, грає з грабіною на коня — відіграв найстаршого брата Петра, виграв і другого брата. Почав вигравати по одному тих невільників — виграв тисячу. Далі грає грабіна на свій палац — програла палац. Грає на маєток — програла маєток. Нарешті сама на себе грає. Кинула карти — виграв дурний Іван грабіну. А вона каже:
— Хитрий ти, Іване, але я ще не твоя.
Прибіг старий граб’я, заплакав:
— Донечко, що ти наробила?! Піду я тепер з торбами по світу, бо приймаємо хама за зятя.
А вона каже:
— Коли цей хлоп виконає три моїх завдання, тоді піду за нього, а коли ні — він звідси живим не вийде.
Іван за день дуже натомився, пішов спати, а рано кличуть його снідати. Каже він грабіні за сніданком:
— Ну, давай свої завдання.
— Маєш мені за одним махом ущибнути дванадцять яблук. Як не вщибнеш, голову тобі відотну, а ущибнеш — буду твоя. Лише пам’ятай: дванадцять яблук — не більше і не менше.
Іван узяв добрий бук і як ударив по гіллі — впало одинадцять яблук здорових, а дванадцяте гниле.
Каже грабіна:
— Я виграла!
— Нє, я виграв, — не погоджується Іван. — Ти казала дванадцять яблук ущибнути — є дванадцять, а що гниле одне, то мене це не обходить.
Подала грабіна Івана до суду, а суддя знає, що вона вже свій маєток програла, і питає:
— В чім справа?
— Та так, пане суддя, — починає Іван. — Оця панна казала вщибнути дванадцять яблук за раз. Я вщибнув, але дванадцяте було гниле. Панна каже, що я програв справу.
— Але було яблуко? — питає суддя.
— Було.
— То ви, панно, програли, — каже суддя. — Ви колись теж були, як здорове яблуко, а тепер — гниле.
Йде грабіна додому й не знає, що має робити, аж коси на собі рве. Каже Іванові:
— То ще не все. Я ще титул маю.
— Що від мене треба? — питає Іван.
— Маєш вночі пасти свого коня коло моєї конюшини, але дивися, як забіжить кінь у конюшину, то програєш, а як ні — я програю.
Іван узяв копач, прип’яв коня, а сам пішов спати. Грабіна підкралася, копач витягла з землі, і кінь пішов у конюшину. Рано встають: кінь у конюшині плаває. Каже вона:
— О! Я виграла!
А Іван розсердився:
— Як виграла?! Ти нащо коня спустила?
Знову йдуть до суду. А суддя:
— В чім вам розходиться? Знову прийшли голову морочити!
Іван розповідає:
— Так і так, пане суддя, ся панна сказала пасти коня коло її конюшини й аби кінь не зайшов у конюшину. Я присилив коня до копача, а вона вночі коня спустила — пішов кінь у конюшину.
— Свідків маєте, що вона дійсно до коня вночі підходила?
— Маю, — каже Іван.
А він постарався, аби свідки були.
Суддя каже:
— То ви виграли, а грабіна програла.
Йде панна грабіна, думає, як хлопа позбутися. Каже:
— Знаєш що, Іване, я втвору двері, а ти сідай на коня. Коли в’їдеш конем до мого покою, де ми в карти грали, то ти все виграв, а коли ні, то забирайся геть, аби твого духу тут не було!
Панна двері втворила, а він на коні влітає до палацу. Вона заперла двері, й кінь заніс Івана аж на кухню. Кричить грабіна:
— Програв! Програв!
Каже Іван:
— Підемо до суду, най нас суд розсудить.
Ідуть. Суддя встає і каже:
— Що вам, панно грабіно, так розходиться, що ви по судах тягаєтеся?
Вона розказує, куди мав Іван на коні заїхати, а куди заїхав.
Тоді слухає суддя Івана. Той говорить:
— Присуде ласкавий, я їхав конем до покою, але панна двері закрила, тому я заїхав на кухню.
Нічого не виграла грабіна. Мусила тих невільників усіх повипускати, весь маєток перейшов до Івана, а грабіна тоді:
– Іване, сватай мене.
Іван подумав-подумав та й говорить:
— Ти ще молода, то я з панни постараюся ґаздиню зробити. В мене ти в карти грати не будеш. А не захочеш, то прожену, як собаку.
І жив Іван з грабіною.
Ненькова сопілка й батіжок
Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
– Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Усе це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший син. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?
— Казав, що він часу не має.
— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.
Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав:
— Ну, балакав з неньком?
— Аякже!
— Що він сказав?
— Аби-м більше вночі не приходив.
Середущий не повірив.
— А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.
Оферма захропів на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.