Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Декілька хвилин капітан не відводив від очей підзорної труби, уважно вдивляючись у якусь точку на виднокрузі.

Потім він різко повернувся до свого помічника і перекинувся з ним декількома фразами на своїй мові. Помічник здавався дуже здивованим, хай як старанно намагався приховати це. Капітан Немо ж тримався спокійно, нічим не виявляючи своєї стурбованості. З тону і жестів співрозмовників я здогадався, що капітан Немо говорив щось таке, з чим його помічник не погоджувався.

Я пильно вдивлявся у туманну даль, але нічого не помітив.

Капітан Немо ходив туди-сюди по палубі і, здавалося, не помічав мене.

Крокував він твердо, але не так розмірено, як зазвичай. Іноді він зупинявся і, склавши руки на грудях, вглядався у море. Що він намагався розгледіти у цьому неозорому безмежжі? «Наутилус» ішов за сотню миль від найближчого берега.

Помічник капітана теж часто підносив до очей підзорну трубу і уважно вдивлявся у далечінь. Його реакція на те невідоме для мене, що схвилювало їх обох, контрастувала з реакцією капітана: він нервував, тупав ногами і безпорадно метався по палубі.

Мені було дуже цікаво, що відбувається? І оскільки запитувати про щось було недоречно, я втішався перевіреною істиною, що таємне рано чи пізно стає явним. Я з нетерпінням чекав, а капітан Немо тим часом віддав наказ збільшити швидкість судна.

За деякий час помічник капітана знову звернув його увагу на якусь точку на горизонті. Капітан зупинився, навів на щось підзорну трубу і знову досить довго не відривав погляду від горизонту. Все, що відбувалося, надзвичайно заінтригувало мене, тому я спустився у вітальню і взяв там підзорну трубу, якою звик користуватися. Повернувшись на палубу, я сперся на виступ штурвальної рубки і приготувався оглянути горизонт.

Та я навіть не встиг прикласти підзорну трубу до очей, як її вирвали з моїх рук.

Різко обернувшись, я побачив капітана Немо. Та він був зовсім не схожий сам на себе. Його обличчя спотворилося: очі палали гнівним вогнем, брови зсунулися до перенісся, злегка відкритий рот оголював зуби… Його напружена поза, стиснуті кулаки, втягнута у плечі голова — усе пашіло безумною ненавистю. Він стояв, мов статуя, а моя підзорна труба валялася на палубі.

Чим я так розлютив його? Може, він надумав собі, що я намагаюся розкрити таємницю, про яку не належить знати полоненому «Наутилуса»?

Але за хвилину я зрозумів, що він розлютився не на мене! Адже він навіть не поглянув у мій бік, його погляд був прикутий до горизонту.

Нарешті капітан Немо опанував себе. Його обличчя набуло звичного незворушного вигляду. Він звернувся до свого помічника, той нічого не відповів. І ось капітан Немо заговорив до мене.

— Пане Аронаксе, — промовив він наказним тоном, — час настав… ви зобов'язані виконати умову, що обмежує вашу свободу на борту «Наутилуса».

— Що трапилось, капітане?

— Без коментарів. Ви і ваші товариші зобов'язані побути у зачиненому приміщенні, аж поки я не вирішу, що можна повернути вам свободу.

— Тут ви господар, — відповів я, пильно дивлячись йому у вічі. — Та чи можна мені про щось вас запитати?

— Жодних запитань, пане професоре! Сперечатися було безглуздо. У ситуації, коли чинити опір неможливо, краще скоритися.

Я покірно пішов до спільної каюти Неда Ленда і Конселя, щоб повідомити їм волю капітана. Читач може собі уявити, як зустрів цю неприємну, ба навіть принизливу новину запальний гарпунер. Але часу на обговорення наказу капітана чи на скарги не було: четверо дебелих матросів чекали на нас трьох за відчиненими дверима. Вони відвели нас у ту саму каюту-карцер, де нас тримали в перший день нашого полону на «Наутилусі».

Нед Ленд намагався було висловити свій протест, але його проігнорували — просто зачинили двері на засуви.

— Чи не бажає пан професор пояснити нам, чому нас знову сюди запхали? — поцікавився Консель, який досі мовчки сприймав усе, що відбувалося.

Я розповів, що знав. Але я знав дуже мало. Мої друзі були здивовані не менше за мене. У такій ситуації було важко припускати щось. Образ розлюченого капітана Немо не полишав мене. Я не міг придумати жодної правдоподібної версії того, що вивело з рівноваги командира «Наутилуса», і не розумів, що чекає на нас. Від сумних неясних думок мене пробудило радісне повідомлення Неда Ленда:

— Ти ба! Сніданок подати не забули!

І справді, стіл, як завжди, було ідеально сервіровано, він був щедрий на різноманітні страви. Я подумав, що розпорядження подати нам сніданок не у каюти, а сюди, капітан віддав одночасно з наказом про підвищення швидкості судна.

— Сподіваюся, пан професор дослухається до поради свого слуги? — запитав Консель.

— До якої, друже?

— Пану професору треба добре поснідати. Хтозна, що нас чекає, трапитися може все що завгодно.

— Маєш рацію, Конселю, сідаймо до столу, — погодився я.

— На жаль, нам подали лише рибні страви! — розчаровано сказав Нед, зазирнувши під ковпаки, якими були прикриті блюда.

— Друже Неде, — звернувся до нього Консель, — цікаво, що б ви сказали, якби взагалі не отримали сніданку?

Цей доказ шляхетності капітана присік скарги гарпунера, якими він майстерно умів псувати настрій.

Ми сіли за стіл. Снідали мовчки. Я їв мало, від невеселих думок шматок у горло, як то кажуть, не ліз. Консель примушував себе поїсти, а Нед Ленд їв, як останній раз у житті, — мабуть, йому ніщо не могло зіпсувати апетиту. Поснідавши, ми вирішили подрімати. Але оскільки ми не так давно прокинулися від повноцінного нічного сну, з цієї затії нічого не вийшло. Ми сиділи, підпираючи собою стіни, і кожен думав про те, що відбувається за межами нашого каземату, на борту «Наутилуса».

Раптом матова півкуля під стелею погасла, і у приміщенні стало дуже темно. Нед Ленд одразу ж заснув. Його сон настільки ж міцний, наскільки апетит добрий. Мене здивувало інше: Консель теж дрімав. Що могло викликати у нього таку сонливість? Консель просто не вмів спати удень! А тут маєш тобі, спить… Однак і мене самого знемагав сон. Я щосили намагався не заснути, проте це було важко. Я почувався так, ніби не спав дві доби, повіки самі стулялися. До того ж у мене почалися галюцинації. Я здогадався, що у страви підмішали снодійне! Але навіщо? Невже не вистачило б того, що нас посадили під замок!

Я все ще намагався не піддатися сонливості. Але марно! Дихалось щодалі важче. Пронизливий холод сковував мене усього, немовби паралізував мої кінцівки. Повіки, наче налиті важким свинцем, зімкнулись, розплющити очі я вже просто не зміг. Я провалився у важкий тривожний сон. Мене