Читати книгу - "БотакЄ"

колись жив мій прадід Гнат. Він був головним дяком у Станиславові, організатором дяківського руху на Галичині і редактором часопису «Дяківський Глас». Ще видав нотку збірку «Напівник церковний». Малими ми бавилися з братом гарапником прадіда. У тій хаті прадід провадив дяківську школу. У вісімдесятих там був підпільний монастир сестер-служебниць. Сестра Віталія була нашою далекою родичкою по лінії Ігнатія. В одній з кімнат стояла

велика фісгармонія, правдоподібно, лишилася з часів дяківки. Сестри приносили нам підпільно свячені йорданську воду, великодню паску і галунку. На Різдво вони пекли для нас окремий перекладанець і маківник. Ми не визнавали офіційної церкви і ніколи туди не ходили. Хіба що перед святами любили подивитися на вчительок і комсомольців з усіх шкіл міста, які виглядали свої учнів, тримаючи напоготові олівці і блокноти. Ми завжди приблизно знали,

хто з наших учителів безпосередньо співпрацює з КҐБ. Якось на Великдень Анжела знайшла у місті антирадянську машинописну листівку. Вона принесла її до школи, вчительці історії, яка була найліберальнішою і гралася у справжню дружбу учнів і вчительки. Анжела просто хотіла, щоби АПП (так ми називали історичку) пояснила текст листівку. Побачивши щось таке, наша мила учителька змінилася на лиці і запровадила Анжелу саме до тієї завучки, про

яку ми думали. Через вікна класу ми бачили, як завучка тягне за руку нашу однокласницю, іншою рукою обережно тримаючи вєщдок. Анжела побувала безпосередньо у головній конторі по вулиці Чекістів. З найближчими приятелями ми почали якраз перед тим готуватися до перевороту, який мав вивільнити Західну Україну від Радянського Союзу. Початки підготовки полягали у вивченні досвіду спецслужб усього світу - всього, що могло бути

доступним в СРСР. Тому нам було дуже дивно - як можна так непрофесійно палити аґентуру на випадковому епізоді з лівою листівкою. З АПП ми більше ні про що серйозне не говорили. Хіба про сталінські репресії всіляких кончєних героїв громадянської війни. То був останній рік життя дзядзя Михася. У нього була жахлива астма. Вже кілька років поспіль вони з бабцею зимували у Франківську. Дзядзеві бракувало повітря. Часом мої друзі втікали з нашого дому,

не витримуючи звуків його дихання. Була дивна зима. Безсніжна і злосна. Ми щовечора мили лапи нашої киці. Вона виривалася, і на наших руках ніколи не зникали тонкі візерунки глибоких подряпин. Киця ходила у пуделко з піском, постійно щось там загрібала, а дзядзьо надто сильно відчував уночі запах її непомитих лап. У дзядзя страшенно боліли крижі. Нарешті вони згадали про холодні калабані на бетонних підлогах бурів. Ми ставили йому на спину якісь

магнітні пластини. Тричі на день я натирав його гадючою отрутою. Потім довго нюхав свої пальці, ледь стримуючись від спокуси спробувати їх полизати. Всі домашні зосереджувалися в одній із кімнат, там, де можна було найсильніше напалити у печі, там, де найменше тепла видував вітер. А з братом Юрком ми придумали нову розвагу - бокс лежачи. Я робив записи у дзядзевому щоденнику, щонеділі всі ми пили на сніданок какао. Відразу

після Нового року почали показувати французький серіал «Графиня де Монсоро». Саме він помагав нам з Юрком так-сяк перебувати заняття у музичній школі. Усі вчительки переймалися серіалом. Ми ж на той час прочитали весь багатотомник Дюма і могли розповісти багато чого, що не потрапило в екранізацію, - серіали були тоді скороченими версіями романів. Так за один тиждень з недолугих учнів фортепіанного класу ми

перетворилися на ерудованих і елеґантних братів - оповідачів світських історій. Уроки в музичній школі нам завжди призначали на найпізніші години, бо ми жили навпроти. Колись у тому будинку була резиденція одного із станіславських рабинів. Дах був сконструйований так, що його можна було розсувати. Таким чином не треба було виходити з палацика у ті святочні дні, коли муситься трапезувати під відкритим небом. А наш дах у

Делятині попросту протікав. У часи дощів на стриху стояли у складнющому порядку десятки мидниць, мисок, бляшанок від фарби і консерв - залежно від величини шпари. Кілька разів на день ми обходили всі ці посудини, зливаючи дощівку до відра. Дощовим був переважно якийсь цілий місяць літа. Часом казали, що урвалася хмара. Тоді кам’яною дорогою текла суцільна ріка, змиваючи насипаний шутер аж до старих кам’яних плит. Вода у кирниці

не встигала профільтруватися і пахла розмоченою травою. Наша гора ставала недоступною, вода заповнювала всі підходи. Як тільки випогоджувалося, ми лізли на дах і смолили шпари. З даху хати усі дерева і кущі виглядали справжніми джунґлями. Із засекреченої зони між найближчими горами вилітали винищувачі. Над нашою хатою вони пролітали ще так низько, що було видно кожну деталь. Поїзди, які щось возили на зону, виглядали як пасажирські, але всі вікна були заслонені фіранками. У зоні було три зони. У першій у різних майстернях працювали робітниками делятинці з певним допуском. Друга була військовим містечком зі своєю школою, крамницями, вулицями і високими будинками. Мама працювала в обласній дитячій лікарні і знала, що діти із зони поступають з адреси Івано-Франківськ, 17, вулиця Авіаційна. Сільські діти розказували всілякі вимріяні чудеса - що там є трамвай,

басейн, зоопарк і цирк. Третя зона була найсекретніша. Власне звідти відстрілювалися винищувачі і туди заїжджали поїзди без маркування. Ходили чутки, що там добувають уран. Аж пізніше виявилося, що в зоні була одна із станцій стратегічних ракет. Колючим дротом було оточено ще й багато лісу навколо зони. Ми пролазили через дріт і збирали гриби. Часом треба було ховатися від патруля, який обходив огорожу. Одного разу ми пішли по гриби, як

завжди, рано. Переважно верталися через кілька годин, а тоді задалеко зайшли і хотіли піти ще далі. Під вечір над нами почав літати військовий вертоліт. Ми захоплено гралися у наших партизанів, за якими полює авіація. Щоразу, коли вертоліт знижувався і заходив на близьке коло, ми маскувалися серед ялівців, потім перебігали схилом далі і знову мусили ховатися. Прийшли додому пізно ввечір і дізналися, що вертоліт дійсно шукав нас - перелякані рідні

звернулися до військових, що діти не вертаються з лісу. Відразу за нашою хатою починалися ґорґанські ліси.