Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

Я варив на кухні каву, коли вони всі троє прокинулися. Годинник показував шосту тридцять ранку. Мей була в банному халаті. Мамі з Ґотандою розділили між собою його барвисту піжаму: їй — верх, йому — низ. На мені — футболка й сині джинси. Всі четверо сіли за стіл і взялися пити каву, передаючи одне одному тости, масло і джем. По радіо звучала пастораль «Baroque for You» Генрі Персела. Настрій був — як уранці на пікніку.

— Як уранці на пікніку, — сказав я.

— Ку-ку! — проспівала Мей.

О пів на восьму Ґотанда викликав по телефону таксі, й ми відправили дівчат додому. На прощання Мей поцілувала мене.

— Як тобі вдасться зустріти Кікі, то передай їй від мене привіт, — сказала вона. Я дав їй візитну картку — мовляв, якщо раптом щось дізнаєшся, зателефонуй. Вона кивнула й пообіцяла це зробити.

— Може, ще коли-небудь порозгрібаємо кучугури, га? — додала вона, моргнувши оком.

— Які кучугури? — здивувався Ґотанда.

Залишившись удвох, ми випили ще по чашці кави. Каву варив я сам. В цьому ділі я — мастак. За вікном повільно піднімалося сонце, і в його промінні сліпучо виблискувала Токійська телевежа. Дивлячись на цей краєвид, я згадав давню рекламу «Нескафе». В ній також була телевежа. Ранок у Токіо починається з кави… Так чи, може, інакше? Та байдуже. В усякому разі, Токійська телевежа виблискувала у світлі ранкового сонця, а ми пили каву. Через це мені й пригадалася раптом реклама «Нескафе».

У таку пору нормальні люди спішать на роботу, у школу або ще кудись. Тільки не ми з Ґотандою. Порозважавшись цілу ніч з розкішними дівчатами, професіоналками у своєму ремеслі, ми тепер неквапливо пили каву. І, мабуть, незабаром спатимемо як убиті. Незалежно від того, це нам подобається чи ні, ми — я та Ґотанда — випали із стилю життя нормальних людей.

— Що збираєшся сьогодні робити? — обернувшись до мене, спитав Ґотанда.

— Поїду додому відсипатися, — відповів я. — Нічого іншого робити не планую.

— Я також посплю до полудня, а потім зустрінуся з одним чоловіком. Раніше домовився, — сказав він.

Після того ми якийсь час мовчки споглядали Токійську телевежу.

— Ну що, сподобалося? — запитав нарешті Ґотанда.

— Ще й як! — відповів я.

— А про Кікі що-небудь дізнався?

Я захитав головою.

— Лише те, що раптом зникла. Як ти й казав. Слідів ніяких. Навіть її справжнього імені ніхто не знає.

— Я ще розпитаю людей у кіностудії. Як пощастить — може, щось дізнаюся.

По цих словах він скривив губи й пошкріб ложечкою скроню. «Чарівний жест!» — сказали б дівчата.

— Слухай, а що ти збираєшся робити, якщо зустрінешся з Кікі? — запитав Ґотанда. — Вирішив знову зійтися чи, може, просто згадати минуле?

Я відповів, що не знаю.

Бо справді не знав. Зустрінуся — тоді й подумаю, що робити.

Ми допили каву, і Ґотанда відвіз мене додому на своїй новенькій, без жодної плямки «мазераті». Я спочатку відмовлявся, збираючись викликати таксі, але він наполіг на своєму — мовляв, їхати дуже близько.

— Можна тобі коли-небудь зателефонувати, щоб побути з тобою в компанії? — спитав він. — Я такий щасливий, що зміг з тобою побалакати! А то мені навіть нема з ким щиро поговорити. Якщо ти лише не проти, я хотів з тобою ще раз зустрітися. Гаразд?

— Звичайно, — відповів я. І подякував йому за біфштекси, випивку та дівчат.

Він промовчав і тільки похитав головою. І без його слів я зрозумів, що він мав на думці.

20

Наступні кілька днів минули спокійно, без жодних подій. Щодня мені не раз дзвонили з приводу роботи, але я поставив телефон на автовідповідач, а сам до нього не підходив. Скидалося на те, що моя популярність у ділових колах не меркла. Я готував їжу, вештався по Сібуя і кожного дня дивився «Нерозділене кохання». Були весняні канікули, а тому в кінотеатрах вільних місць майже не залишалося — їх заповнювали здебільшого учні старших класів. З нормальних дорослих людей в кіно ходив тільки я. Підлітки відвідували кінотеатри з єдиною метою — подивитися на кінозірку в головній ролі або на поп-ідола, а до сюжету та якості режисури їм було байдуже. Як тільки зірка їхньої мрії з’являлася в кадрах, вони на радощах аж завивали. Галас зчинявся такий, як на псарні. А коли ж зірку не показували, вони безперестанку шурхотіли, щось гризли, шамкаючи, і писклявими голосами давали вихід своєму невдоволенню. В такі хвилини я навіть думав, що було б краще, якби кінотеатр згорів дощенту разом зі своїми глядачами.

Коли починалося «Нерозділене кохання», я пильно вдивлявся в титри. І завжди знаходив там ім’я «Кікі», написане дрібним шрифтом.

Як тільки сцена з Кікі закінчувалася, я виходив з кінотеатру і блукав по місту. Завжди за однаковим маршрутом. Від Харадзюку — до бейсбольного стадіону Дзінґу, повз кладовище Аояма — на Омотесандо, потім до висотного будинку Дзінтан — і знову на Сібуя. Іноді на півдорозі я заходив куди-небудь випити кави й перепочити. На землю впевнено прийшла весна. І принесла з собою знайомі здавна запахи. Земна куля з несхибною періодичністю оберталася навколо Сонця. Таємниці Всесвіту… Щоразу, коли після зими настає весна, я думаю про таємниці Всесвіту. Чому, скажімо, весна завжди однаково пахне? Роки минають, а її запах той самий. Тонкий, невловимий, але завжди однаковий…

Місто було завішане передвиборними плакатами. Один від одного огиднішими. Вулицями проїжджали автобусики, з яких лунали промови кандидатів. До чого вони закликали, було незрозуміло. Тільки зайвий шум створювали. Я йшов цими вулицями й думав про Кікі. І невдовзі помітив, що поволі мої ноги набирали сили, рухалися легше, впевненіше, і разом з цим відчував, що сприйняття навколишнього світу ставало набагато гострішим, ніж коли-небудь раніше. Поволі, крок за кроком, я просувався вперед. У мене з’явилася мета — і завдяки цьому, само собою, запрацювали ноги. Непогана прикмета… «Танцюй! — нагадав я сам собі. — Від самих роздумів користі мало. Не збавляй кроку, дотримуйся власної системи руху. І пильно стеж за тим, куди тебе несе. Старайся залишитися в цьому світі…».

Ось так, без жодних подій, минули останні чотири чи п’ять днів березня. На перший погляд — без жодних подій. Я купував продукти, готував собі на кухні сяку-таку їжу,