Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Кохання — справа почуття, а не моралі, — повчає він. — А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?

— Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.

— Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.

Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.

— Де пан Кноблох? — питаю я.

Фрайданк оглядається.

— Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.

— От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? — кажу я Георгові. — Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.

— Борись! — заявляє Георг. — Ще не все втрачено. Іди до Герди.

— Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі — розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!

— Тоді відмовся від неї,— радить Георг. — Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.

— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард — у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.

Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.

— Пане Кноблох, — каже Георг, — хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?

— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард. — Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і картоплею. Добра страва.

— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знову Георг. — Брат братові? Поет поетові?

— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, — зауважую я.

Едуард широко посміхається.

— Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can[5]. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.

— Скаржився, — кажу я. — Ще й як!

В цю мить Едуарда Відштовхують убік.

— Хлопці, ви тут! — радісно вигукує Герда. — Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!

— Ти сидиш там, де подають вино, — єхидно зауважую я, — а ми п'ємо пиво.

— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.

— Ти дозволяєш, Едуарде? — питаю я. — Catch as catch can?

— А чому він має не дозволяти? — каже Герда. — Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?

Ця змія зве його вже на ім’я.

— Звичайно, я нічого не маю проти, — белькоче Едуард. — Цілком зрозуміло, я дуже радий…

На Кноблоха любо глянути — він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.

— Яка в тебе гарна троянда, — кажу я. — Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?

— В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного, — зауважує Герда.

— Це в нього є,— погоджуюсь Я.-А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?

Герда сміється.

— Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо…

— Кенігсберзькі битки! — перебиває її Едуард. — Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували…

— …печеню з козулі,— докінчує Герда.

Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.

— Це зовсім не мої друзі,— заявляє він.

— Що?

— Ми твої кревні друзі, як і Валентін, — кажу я. — Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.

— Про що ви говорили? — питає Герда.

— Ні про що, — швидко відповідає Едуард. — Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.

— Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми, — кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

— Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті,— заявляє Герда. — І тому не можете зрозуміти серйозності життя.

Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.

— Від кого це ти набралась такого? — питаю я. — Ти, Сивілло над темним виром скорботи!

Герда сміється.

— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, — справжній соловей.

Жирне обличчя Едуарда розквітає.

— Ну, то як буде з печенею? — питає його Герда.

— Та врешті, чом би й не пригостити їх?

Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.

— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?

— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, і годі.

— А що таке життя?

— Те, що зараз ось трапилося.

— Браво! — каже Георг. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.

Герда регоче.

— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георгові.— Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо, коли він сам нічого не робитиме для цього?

— Я завжди намагаюсь пояснити йому це, — відповідає Георг. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Він аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.

— А що таке евфемістичний егоїзм?

— Юнацьке марнославство.

Герда регоче так, що аж стіл трясеться.

— Мені це марнославство подобається, — заявляє вона. — Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.

Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?

— Це правда, — я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом, — погоджуюсь я. — Меа culpa[6]!

— Авжеж, любий, — каже Герда. — Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.

— А коли це необхідно?

— Коли