Читати книгу - "Шалена"

– Отже, ти думаєш, що вбила Амброджо.

Видно, він і досі не повірив.

– Так, – киваю я.

– І ти впевнена, що він мертвий?

У мені здіймається хвиля сумнівів. Раптом земля захиталась під моїми ногами. Що, як Амброджо не помер? Що, як він встав і пішов за мною сюди? Погляд перестрибує на вхідні двері в кінці коридору, але вони зачинені. Темно. Нікого немає. Сальваторе перевірив. Він подивився в садку. Автоматичні світильники вловлюють кожен рух. Я глибоко вдихаю.

– Я впевнена, – кажу я.

– Як ти його вбила?

– Каменюкою.

Навіть для мене це звучить абсурдно. Він замовкає на мить, обмірковуючи цей факт.

– Minchia, – каже Сальваторе. – Каменюкою.

Нарешті дійшло. Тепер він втупився в мене, в його блакитних очах злість і засудження. Що я зробила? Він мені допоможе? Чи він розлютився? Він здасть мене поліції? Сальваторе носиться кухнею, смикає й вимахує м’язистими руками, гупає ногами – бетонними стовпами: 190 сантиметрів чистого м’яса й м’язів. Не дивно, що Бет хотіла переманити його на свій бік. Розлючена горила. Ґрізлі. О Боже. Раптом я розумію: синці на руках Бет. Їх лишив не Амброджо. Він – ганчірка. Їх лишив Сальваторе!

– Чого, в біса, він намагався тебе вбити? Він дізнався про нас?

– Так, – кажу я, раптом у мене запаморочується в голові, здається, я зараз знепритомнію. Він ударить мене. Поб’є мене. О, нащо я викинула той пістолет?

– Як Амброджо дізнався?

– Моя сестра розповіла.

Це взагалі правдоподібно?

Сальваторе замислюється.

– А нащо їй було це робити?

– Думаю, вона хотіла забрати його собі. Вона буває таким стервом.

Добре: теперішній чаc. Ніби вона ще жива. Молодець, Алві. Швидко орієнтуєшся.

Сальваторе зітхає. Думаю, він мені вірить. Чому він мені вірить? Що Бет казала йому про Алвіну? Він вважає її сукою.

– Тож… де воно? Тіло? – каже він.

– На сцені амфітеатру.

– В амфітеатрі? Що він, у дідька, там забув?

Якби ж я знала.

– Я не знаю. Він гнався за мною.

Коли я це кажу, мій голос зривається. Голова крутиться. Сльози заважають дивитись. Я вже збираюся витерти щоку рукою, коли бачу, що вона в крові.

Сальваторе труситься від люті. Я розбудила його й завдала йому клопоту. Здається, він нетямиться від злості.

– Чому я маю допомагати тобі? Після того, що ти наговорила?

А що я, в біса, такого сказала?

– Я, я, я…

– Я думав, ти зі мною не розмовляєш. Ти ж наче більше не хотіла мене бачити. Тобі було байдуже, поки не знадобилася допомога.

Що? А. Та сварка з моєю сестрою. Пригадую, вони лаялися біля машини.

– Та ні, я хочу тебе бачити. Вибач мені, – кажу я. Це звучить переконливо? В моїх словах досить каяття? Тепер сльози течуть вільно, наповнюють очі, стікають обличчям. Справжні сльози. Я й забула, що воно таке. О Боже, невже я насправді плачу? Напевне, я перетворююся на Бет. Він мені не допоможе. Нащо я прийшла сюди? Він поб’є мене чи викличе поліцію.

– Тож ти насправді не бажала мені смерті?

– Ні.

Серйозно? Вона так сказала? Цікаво, чим він таке заслужив. Мабуть, серйозно проштрафився.

– Але ти так сказала…

Чорт. Розумничка, Бет.

– Я не те мала на увазі… не зовсім те. Будь ласка.

Що б зробила Бет? Я змахую віями. Напевне, флірт дає кращі результати, коли ти не забризканий кров’ю.

– Будь ласка. Будь ласка. – Тепер я схлипую в долоні. Кого хвилює ця кров? Я жахливо виглядаю. Якщо він мені не допоможе, мені кінець.

– Чекай тут, я вдягнуся, – нарешті каже він.

Я дивлюся на нього.

– Справді? – кліпаю крізь сльози. – О дякую! Дякую! Дякую! – кажу я. Сальваторе – мій рятівник!

Він виходить крізь двері в кінці коридору. Важкими кроками підіймається сходами. Я чую, як він пересувається нагорі. Мостини скріплять. Тінь від лампи тремтить. Він кремезний чолов’яга. Кілограмів зо двісті? Важкий, як бугай.

Я допиваю воду й ставлю склянку до мийки. Його кухня блискуча, супермодна, зроблена на замовлення, дизайнерська. «Бош», «Смеґ», «Неспрессо», «Алессі». Вона здається новісінькою, ніби нею ніколи не користувалися. Глянцеві білі поверхні сяють. Мінімалістичні прилади. Італійський дизайн. Там, де моя рука торкалася білого пластикового столика, лишився кривавий слід. Я відриваю шматочок паперового кухонного рушника, намочую під краном і витираю. Це одна з тих кухонь, де смітник десь заховано. Навіть не уявляю, де шукати. Якщо я ще до чогось доторкнусь, то знов лишу пляму крові. Я стою посеред кімнати з вологим папером, з якого на білі кахлі підлоги крапає рожева рідина.

Сальваторе збігає сходами вниз. ГУП. ГУП. ГУП. Він перевдягнувся в сині джинси й стильну чорну сорочку. Сорочка сидить на ньому ідеально, напевне, пошита на замовлення.

Він зупиняється й секунду мене роздивляється, бачить паперовий рушник у мене в руці. Він забирає його й викидає в смітник. Його заховано в тумбі під мийкою. То он ти де. Запам’ятаю на наступний раз. Якщо він буде.

– Нам знадобиться вода, щоб усе прибрати. Може, взяти кілька відер і губку?

– Ходімо, – каже він.

– Де він? – питає Сальваторе.

Треба було прихопити ліхтарик. Здається, стало ще темніше. Велика чорна хмара проковтнула місяць. Оглядаю ті клаптики місцевості, які можу роздивитись. Колони. Каміння. Море. Хай йому грець! О Боже, це що, Етна вивергається? Я знала, що їй не можна довіряти. Хіба це не небезпечно? Кратер вулкану іскриться й мерехтить. Червоногаряча лава переливається через край – помаранчева, жовта, золота, малинова. З верхівки випльовується хмарка диму. Завислий у повітрі попіл пронизують блискавки. Відчувається слабкий запах сірки. Запах жару. Я зиркаю на Сальваторе, але вулкан його, здається, не хвилює. Можливо, він так постійно вивергається? Я дивлюся на верхівку. Вона здається надзвичайною. Мабуть, круто було б пережити виверження. Якщо його можна пережити. Було б що розповісти онукам.

Спершу я його не бачу. Здається, він зник. З останніх сил підвівся й пошкандибав геть. Все видається несправжнім, ніби я все вигадала, ніби все це ігри хворої уяви. Я дивлюся через плече; що, як він і досі тут? Полює на нас просто зараз із каменюкою чи пістолетом? Згадую зомбі зі «Світанку мерців». Та от нарешті я його бачу – він лежить на сцені, там, де я його й залишила. Довга