Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

-Проходьте, прошу! - тримав Карпо фірточку на пружині, трохи хвастливо, пропускаючи гостей у двір.

-То про викрадання та присвоєння всього нашого гість, по-вашому, правду говорив? - допитувався Пилип у вчителя.

-Хіба лише нашого, Пилипку? - аж спинився Кузьма Сидорович. - Сотні народів, і вже погноблених, і ще не погноблених, грабуються для російського панства-чванства, - всідався він на лаву в хаті поряд з іншими. 

-Правда й те, - продовжив, - що з російськими владцями нам хоч на якийсь час необійдно треба не мати нічого спільного, щоб і самим консолідуватися, і їм дати зрозуміти, що вони, це - вони, а ми, це - ми. 

-Це ж буде ворогуванням?! Обуряться, злютуються, озвіряться!    

-То ж то воно й є, Дорошевичу, що озвіряться, а чого б, здавалося? І, ба, ти лютуєш на мене, що я тебе чи ти мене не навідуємо? Що сусід твій живе своїм життям, а ти своїм? Ні, бо я живу своїм життям, а ти живеш своїм, а сусіда своїм, а в них ніхто не може жити своїм життям, якщо він не сильніший їх, а тільки їхнім! - почав розглядати захопливо і собі Таран поробки услід дружині, яка, вперше побачивши їх, не маласлів для похвали Карпові.

-Ви, Карпе, справді майстер дивовижний! - похвалила вчителька господаря і пішла, припрошена Ганною, у валькірчик.

-Я дійшов висновку якось, що в Росії жодний великий діяч, гуманний по духові, не жив у пошані та не вмирав своєю смертю, - говорив уже всім Таран. – Отож, Більський рече правду в отому безумовному необхідно-нашому відділенні від Росії, коли ми хочемо вижити як народ на землі.

-А про мандат Леніна, що ото він казав, мабуть вигадав? - спитав Карпо Кузьму Сидоровича.

-Чому ж вигадав? Йому в пеклі підступності доводилося вдаватися до блуду не один раз, - ніби аж співчував Таран вождеві. – Думаю, все Марксове та Енгельсове може бути переглянуте без тенденції і навіть прийнятне, тоді як все Ленінове в часи його влади не відповідне, а лише штучно причеплене та й тільки. Роззброєна по закінченні громадянської війни від власної армії Україна - шляхом таємних убивств рідних конармів, комкорів, комдивів і комполківців, як Щорс, Думенко, Пархоменко, Куліш, Демченко й інші, та перекидів решти їх у союзні формування, як Коцюбинський, Антонов-Овсієнко, Якір тощо, чи відправки червонокозацьких загонів, що не позарилися на землю, для створення революції в Китаї, як Примаков, - доживає останні воєнізовані дні лише в лавах і школах Червоних старшин, які безумовно будуть у найближчім часі розфор­мовані і навіть знищені, як, приміром, Латиські стрілки, що не вписали­ся в ідеали новоімперів.

Оте ж буде і є почасти вже охрещеним упресі сьогодні національним хвильовизмом, шумкізмом та економічною волобуєвщиною, проти яких вис­тупив Каганович, як неугодних прогресивній Росії буржуазних культурни­ків у газеті “Більшовик України”. З писанини цього бомолоха і велико-імперська економіка мусить бути панівною в Союзі, а для обміну досвідом і союзної сув’язі слугуватиме уведення планової міграції в інореспубліки росіян та, завдяки двопідданству і двогромадянству, інонаціоналів у Росію, а для чого, питається? Та для створення штучного, в суто імперському інтересі, русифікаторства інонародів. Примітно, що в тій пи­санині кремлівський посланець-бомолох бореться і проти буржуазного сіо­нізму, посилаючись на Маркса, а за суттю - змагає за дореволюційне рабовласництво і переродження та переведення членів більшовицької пар­тії на колії всевладних проросійських великих владодержців, як основи ленінського вчення, - був аж незрозумілим вислід учителя присутнім...

-Ти чого, Петрику?! - тихо нагримав Карпо на сина, що невпоміт як з води виріс між шафою і порогом, слухаючи. - Геть мені з очей! - сердито повторив він, і той шмигнув у кухоньку, як змело його, аж Тарано­ві шкода стало малого...

Громадка людей у Карповій хаті, як у ступі, товкла ще довго промову Більського, дошнипувалася та виясняла зерна в сказаному, уточнювала і сумнівалася, жалкувала і надіялася на “а може”, поки під вечір врешті і порозходилася, таки вирішивши, що “треба проводити українізацію, а там видно буде”.

Карпо, провівши до хвіртки і подружжя Таранів, подякував їм за відвідини, припросив для годиться не минати його двору, побажав за звичаєм “Ідіть здорові!” та й узявся за порання, бо Тодося весь день, видно, не було вдома. На тому і кінчилася пам’ятна неділя для нього. Почуте в тартаку і вдома не полишало його довго-довго. Воно з’являлося і більше винило його за червонокозацтво, протестувало, аж не було від нього рятунку.

Може б воно і забулося, як все забувається, та вже наступного тижня все місто було ожурене  сумними поодинокими тривожними дзвонами із собору і з церкви на Ярах та каланчі, сповіщаючи про чиюсь незвичайну смерть. А слідом і Карпо дізнався, що упокоївся протоієрей Ярема після допиту його в ДПУ. Більше того, начальник допру Бергавінов, як вияснилося, вів ціле слідство про лекцію Більського, викликаючи присутніх на тартаку на допити, і екзарх Ярема звинувачувався в тому, що ніби квартирував того в себе кілька днів.

Жалобні дзвони на честь померлого розбудили місто, бо ж покійний бут праведним отцем, хрестив майже всіх живих у ньому, благословляв, давав імена, сповідав та причащав. А тим більше, що його смерть сталася чи на допиті, чи по ньому, то це надавало і без того важливій події особли­вої ваги. Карпові довелося і хреста тесати, і домовину майструвати, і могилу копати, а потім і мари із мерцем нести на гору, і засипати яму та приохаювати горбик над покійником.

Виконуючи оте все, він увесь час чомусь думав, щоімудрий протоієрей пошився та вчинив гріх, як і мати та він, Карпо, не благословивши тоді Андрія і Лесю на подружжя, бо жили б вони оце собі, діток кохаючи, а так лише гріх непростимий усі взяли на душі. Отой гріх тепер лишив­ся тільки його, бо й мати, іекзарх пішли зі світу, а його лишили спокутувати провину, не знати і як