Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

довго. Дошкульним було й те, що обізвав їх трьох безрозсудними тоді тесть Яким, нетверезим бувши. “І Більський на тартаку оте ж слово вжив до нашого народу,” - вернула пам’ять Карпа до особи лектора, - і Ганна та Килина нас осудили, і Пилип мені того не може простити, і виходить так, що я не лише в козаках злочинно свій люд убивав, як говорив Балагура, а й брата убив...” - ніс він у душі вже й додому із цвинтаря отой гріх.

Усе більше весніло, час приносив події за подіями, робота чекала його рук і вдома, і в полі, а допомагав же ще й Пилипові та Оксані докінчувати хату вечорами та прихопками. Якось  прибігла до них двоюрідна сест­ра Дарка і сповістила про смерть дядька Харитона. Ішли спішно з нею до покійника мовчки, а дзвін в соборі моторошно і ожурно звинувачував Карпа в тому, що мало бував коло покійника останнім часом.

І знов тесав і стругав у докорі собі, знов копав яму, знову ніс із сином Дарки домовину на оту ж гору, вперше при тому зрозумівши, що хоч і кляв його покійник за червонокозацтво, але поряд із тим може більше й любив, бо вже й без пам’яти вимовляв його ім’я, хоч і стояла в його головах рідна дочка Дарина.

Як схоронили вже дядька та йшли із цвинтаря останніми Карпо і син Прокіп додому, бо опоряджували гробик, Прокіп зненацька став клясти і себе, і Карпа та Пилипа, і всю козаччину за отой же нерозсуд та так схоже із Більським звинувачувати свій люд, що Карпо аж диву дався.

-На пти ж звели отаку революцію і зорганізувавши її, і піднявши, і винісши на плечах та прогодувавши не лиш хлібом насущним, а й кров’ю та тілами своїми, - переконував він Карпа всю дорогу...

Духовний заповіт - тестамент дядьків Харитонів і обрадував неймовір­но Карпа, і потвердив, що покійник любив його більше, ніж своїх дітей, бо передав йому і обидві нивки в полі, млина та Лісок, і навіть обійс­тя та садибу “до повороту із Соловків негосподаря Мирона”. Прокопові та Дарині заповів лише гроші, “одержані за Змія та надбані тяжкою працею, в кандійці-мисці у запічку”.

Прокіп, що кінчив університет у Петрограді і був у Шахрая комісаром Кубанського полку, а пізніше посланий Наркомосом туди із дружиною з Харкова вчителювати і проводити партійну українізацію, про спадщину і говорити не став із Карпом, бо був не лише байдужий до неї, а тестамент батьків звільняв його утішливо від клопотів. Більше того, Карпо у розмові здогадався, що і тестамент отой батькові писав мабуть Прокіп, радившлись із Дариною. Отож, і двері хати та стайні, і брами клуні дядькової Карпом Янчуком були забиті тесом і використовувалися ним лише грядка та сіножать в цьому обійсті. Отак поминув Карпа і цей клопіт, зробивши його уже майже багатієм. Лісок, правда, він поділив надвоє ще при Прокопові і Дарині, узявши в супрягу Пилипа на радість брата і Оксани.

Ще не вляглося те по від’їзді Прокопа, як Тодосько, якось прибігши від тещі, сповістив про інше: “Баба вмерли! Чуєте, батьку, баба вмерли! Я за наказом дідуся вже збігав і до соборного дзвонаря, і до діда Квача на каланчу, щоб дзвонили на похорон,” - витирав він заплакані очі. Карпо випрягав коні, та так і не випрігши, по­казав на них синові і пішов притьмом до тестя.

Хоронив тещу аж гріховно, бо її смерть відірвала його від роботи, якій не бачив і кінця, а по погребі в перших поминках подумки вирішував долю немічного тестя, якого годилося б забрати із самотнього обійстя комусь із дочок: Ганні чи Килині.

-Не гризися, - ніби відгадала його клопіт Килина. - Ми з Василем забираємо батька до себе і продаємо обійстя, а ви берете поле, бо покійні мама заповідали його Ганні.

Карпо вдячно подивився на мовчазних Ва­силя та Килину, подякував і побрів стомлений додому. Поля отого, що віддавалося йому, було всього десятинка, він же її і обробляв уже кілька літ, але тепер вона відходила у його власність, і те радувало, бо вже думав, що восени треба її краще угноїти, а горби на ній розорати поволі, вирівнявши.

Все літо Карпо, що б не робив, а в очах стояли покійники, і всі доко­ряли йому за щось, а крив усе те чомусь Більський, списуючи всі його довгорічні потуги не лише нанівець, а ще й на шкоду лодям. Списували оте і допити, що тяглися все літо в людей, які були на доповіді Біль­ського. Допитували не лише Михайло Зрайко, Юхим Гудзенко, Йосип Солонько чи Денис Міщенко, а й одепеушники із Черкас: Бергавінов, Петришини, Симорозов, Орлов.

Карпові вони згаяли цілий день, бо викликали на ранок, а допитува­ли аж вечером. Грубість, хамство, чванство, погрози, обізви його буржуазним елементом і агентом контрреволюції при матерщині були доказом того, що Більський говорив правду, як і Прокіп, що революція дійсно перевернулася в контрреволюцію та ще була куди хамішою, аніж царська.

“Чому я все-таки не знаю навіть того, що знав геть темний дядько Харитін?” - питав себе Карпо наступного дня по допиті і, спльовуючи в руку, стискав топорище і тесав дуба, аж тріски летіли. Він уже “горів”, як казав Явдоким, забаганкою переробити подарованого покійником млина на Горі. Переробити, щоб не стало, домовився з Шимоном та Тевелем про позичку в них грошей на каміння, обдумав заміну старого та придбання нового всілякого начиння, видовбав за вечори навіть ступи в колоді дуба, як у маслакові, та взяв їх в замки й обручі... “Що ви там не кажіть, а живий живе думає, і так воно було, так і буде”, - подумки відповідав уявним опонентам Карпо і відпилював та тесав, стругав та довбав, уже в здогадках знайшовши полегшу від безгрішшя. – “Дам обидві шафи, мисник та лави, порося, що Оксана подарувала весною, то може з позичками і стачить. Шкода, що ніяк не напитаю добрячого каміння”, - клопотався, а наступного ярмарку в місті оголив геть хату, аж Ганна не стримала ридань, бо потяг та поклав до отих доробок на фіру порося і повіз усе те на базар у