Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Ця непередбачувана зустріч дуже її затримала. Мадлен поглянула на великий настінний годинник. Можливо, так і краще: о дев’ятнадцятій тридцять у неї більше шансів застати його вдома.

Була майже восьма вечора, коли машина зупинилася навпроти тупика Перс. Від парку Монсо до вулиці Маркаде можна було потрапити об’їздом, але далеченько. Машина минала розкішні та злиденні квартали, за вікном чергувалося то життя на широку ногу, то за останні копійки.

Перед особняком Перікурів зазвичай був припаркований «паккард» та «кадиллак». Там, куди приїхала Мадлен, за горою поточених шашелем дерев’яних опор огорожі, виднівся візок з поламаними ручками та старезними колесами. Вона не була шокована, бо рід її походив від прядильників по материній лінії та від візників по батьковій, себто предки жили досить скромно. Навіть якщо бідність і походила від далеких предків, Мадлен і у своєму житті добре знала, що таке — потребувати чогось чи соромитись, — це як наслідки пуританства та феодалізму. Від цього назавжди відійти неможливо, воно переслідує наступні покоління. Водій (усіх своїх водіїв Перікури називали Ернестами за ім’ям першого водія Ернеста), так от, Ернест, побачивши, як віддаляється пані, з відразою оглянув подвір’я, бо він був водієм тільки в другому поколінні.

Мадлен пройшла вздовж огорожі, подзвонила в двері, почекала якийсь час, поки не з’явилася невизначеного віку жінка, і спитала про пана Альберта Майяра. Жінка, здавалося, не могла зрозуміти прохання, а тим більше пов’язати його з цією молодою, розкішно вдягненою особою, — доглянутою, з макіяжем, що стояла перед нею і м’яко пахла парфумами (які їй самій навіювали якийсь далекий спогад). Мадлен довелося повторити: пан Майяр. Без жодного слова жінка показала у двір — отам, зліва.

Мадлен кивнула головою і під здивованими поглядами господині та Ернеста відчинила убогу хвіртку. Вона впевненим кроком пройшла по грязюці до прибудови, де зникла за зачиненими дверима. Але там різко зупинилася, бо над нею сходи заскрипіли під чиїмись кроками — хтось спускався. Вона підвела очі і побачила Майяра з відром для вугілля в руці, який вражено завмер між двома сходинками, ніби громом прибитий. (У нього був такий розгублений вигляд, як і тоді, на кладовищі, коли ексгумували тіло нещасного Едуарда.)

Альберт стояв із роззявленим ротом.

— Добридень, пане Майяр, — привіталася Мадлен.

Вона якусь мить розглядала його схожу на м’яч голову та метушливе тіло. (Колись у її подруги був песик, який постійно тремтів, він не хворів, просто був такий від природи — тремтів з голови до ніг двадцять чотири години на добу, потім він помер від серцевого нападу.)

З першого погляду Альберт нагадав їй цього песика. Вона заговорила з ним дуже м’яко, боячись, що від такого сюрпризу він зараз розридається і втече, щоб сховатися кудись. Він стояв мовчки, переминаючись з ноги на ногу та ковтаючи слину. Він ішов згори, схвильований, якийсь переляканий... Мадлен помітила в ньому цю рису: отой вічний страх, що з-за спини хтось зараз визирне, чи щось має статися (на кладовищі минулого року він здавався дуже розгубленим, стривоженим). На його обличчі відбивалась вся щирість і наївність людини, що живе в своєму світі.

Альберт віддав би добрих десять років свого життя заради того, щоб не опинитися загнаним у пастку між Мадлен Перікур, що стояла внизу сходів, та її буцімто померлим братом, котрий, одягнений в зелену маску із блакитним пір’ям папуги, курить через ніздрю поверхом вище. (Він, мабуть, створений лише для того, щоб бути людиною-сандвічем.) Похитуючи відром для вугілля, як кухонною шматою, він спустився донизу, згадав, що не привітався з молодою жінкою, і простяг їй свою чорну руку. Але відразу вибачився, сховавши її за спину.

— Ви залишили адресу на листі, — сказала Мадлен лагідним голосом. — Я їздила туди. Ваша мати спрямувала мене сюди.

Усміхаючись, вона показала рукою на довколишнє по­двір’я, сходи, ніби мала на увазі буржуазні апартаменти. Альберт опустив очі, бо не міг вимовити й слова. (Вона ж могла нагодитись саме в той момент, коли він відкривав коробку з-під взуття і виймав звідти ампули морфіну!) А найгірше було би, уявив він, якби раптом Едуард спустився сам за вугіллям... Власне, життя — суцільне лайно.

— Так... — мовив Альберт, неначе відповідаючи на непоставлене питання.

Він хотів сказати: ні-ні, я не можу вас запросити, це — неможливо! Він не здавався їй нечемним, вона вирішила, що його поведінка спричинена здивуванням та якоюсь стурбованістю.

— Насправді, — почала вона, — мій батько хотів би з вами познайомитися.

— Навіщо? Зі мною?

Це прозвучало, як крик душі.

Мадлен здвигнула плечима, мовляв, на це питання є елементарна відповідь.

— Бо ви були поруч з моїм братом в останні моменти його життя.

Вона сказала це, мило посміхаючись, так ніби оголосила про те, що треба виконати бажання старого примхливого чоловіка.

— Так, звичайно...

Альберт почав приходити до тями і тепер хотів лиш одного: щоб вона пішла ще до того, як Едуард почне хвилюватися і спуститься вниз. Або почує згори її голос і зрозуміє, хто знаходиться поруч, за кілька метрів від нього.

— Гаразд... — додав він.

— Отже, завтра зможете?

— О, ні! Завтра не можна ніяк!

Мадлен Перікур здивувалася його квапливій реакції.

— Себто я хотів... — почав було Альберт, ніби вибачаючись, — якщо можна, то в якийсь інший день...

Він не міг пояснити, чому завтра він не зможе прийти на запрошення, йому просто був потрібен час, щоб оговтатись. Він уявив на секунду, про що могла би розказати його мати оцій Мадлен Перікур, і зблід. Йому було соромно.

— Тож коли ви зможете прийти? — спитала молода жінка.

Альберт знову повернувся до сходів. Мадлен вже було подумала, що у нього там жінка,