Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Проводимо розмітку стін за розпорядженням декана, — спокійнісінько пояснив Гриша. — Тут закінчили, ходімо, — і потяг мене далі по коридору. Саме під’їхав ліфт, відчинилися двері...
Двоє хлопців-першокурсників захотіли зайти одразу за нами. Гриша виставив уперед долоні:
— Не можна! Ліфт несправний! Тільки дві людини! Розпорядження ректора!
У його голосі звучав такий метал, такий заборонний пафос, що хлопці завагалися й дозволили себе відтіснити. Гриша вдарив по кнопці першого поверху. Один зі студентів, отямившись, виставив руку — але Гриша відбив її точним ударом боксера, і двері стулилися.
— Яке нахабство! — долинув до нас обурений вигук. Затупотіли по сходах ноги — схоже, обидва поскакали вниз, щоб зустріти Гришу в пункті призначення. Гриша тим часом, маніпулюючи балоном з фарбою, малював графіті на стінці ліфта.
— Інструктор сам прийти погидував? — процідила я. Гриша закінчив. Ступнув у рамку, проштовхнувши мене перед собою...
Скривджені студенти добігли до першого поверху якраз тоді, коли двері ліфта відчинилися. Уявляю, які в них були обличчя.
* * *Тануло графіті на стінці дачного будиночка. Навколо колихалася нетоптана, нестрижена трава. Прохолодним вітром тягло від річечки, порослої очеретом. Крім нас з Гришею, на маленькій ділянці за щілястим парканом не було ні душі.
— Ти куди мене... затяг?
— Дача Піпла, — Гриша сховав балон у кишеню піджака. — Точніше, Піплової тітки. Але вона сюди рідко їздить.
Я обійшла ділянку. Колись тут, можливо, садили картоплю й вирощували кріп. Тепер тут царювало щасливе запустіння: на грядках панувала трава, кущі смородини росли як хотіли, на двох яблунях висів потемнілий од дощу гамак, коло ґанку стояли облуплені садові гноми.
— Чому? — видавила я.
— Тому, що вісімдесят кілометрів від Москви, — сухо сказав Гриша. — Інструктор не може піти так далеко від порталу.
Я мовчала, наче мене стукнули по голові.
— Ми проти того, щоб стирати тобі пам’ять! — Гриша дивився суворо, майже зло. — Це несправедливо і... Одно слово, ми проти. Але Інструктора так просто не переломиш, йому потрібен час... Тому посидь поки що тут.
Я його обняла і якийсь час ридала, уткнувшись носом у синього Тоторо. Гриша мене не квапив, хоч йому було добряче не по собі.
— Тут є буржуйка з плитою, макарони, — він говорив навмисно буденно, ніби ми просто приїхали на пікнік. — Піпл каже, ще щось із їжі лишилося. Ти погуляй, тільки з дачного селища не виходь. Там можуть бути собаки... нехороші люди... А тут на території нічого, безпечно, тут ворота й сторож сидить. Піпл каже, сусіди тихі, питань не буде...
Я витерла сльози:
— Друзі... Ви що, всі проти, щоб мене звільняти? Ти, Ліза, Льоша, Піпл... Ви всі за мене?!
— Десь так, — сказав Гриша. Він затнувся ледь помітно, на одненьку частку секунди, а я занадто захопилася своїми переживаннями, щоб звернути на це увагу.
* * *Газовий балон був порожній, і плита не працювала. Електрики теж не було. Тим часом вітер від води посилився, я стала неабияк мерзнути й вирішила розтопити буржуйку.
Легко сказати! Як це робиться, я бачила тільки в мультику «Дванадцять місяців». Вогкий хмиз не хотів горіти, запас старих газет швидко вичерпувався. Сірчані головки відвалювалися, коробка була м’яка, як вирок корумпованого судді, і дуже скоро я злякалася, що залишуся взагалі без жодного сірника.
Нарешті, підійшовши до справи творчо, я знайшла на полиці рідину для зняття лаку — з ацетоном, хлюпнула на хмиз і трохи не спалила дачу Піплової тітки. На щастя, ацетону в рідині було небагато, тому пожежі не сталося, а хмиз нарешті зайнявся. Якийсь час я творчо відпочивала, підкладаючи в буржуйку тонкі поліна й дивлячись на живий вогонь.
Потім подзвонила Настя:
— Ну, що тобі сказали в деканаті?
— Нічого. Усе нормально.
— Ти на зарубіжну йдеш?
— Ні.
— Ти що, здуріла?! — Настя в телефоні аж задихнулася. — Даш, ну серйозно, ти передумала отримувати вищу освіту?
Я зітхнула:
— Ні... Я все владнаю. Не турбуйся.
У грубі горів вогонь. Я сиділа на старому табуреті, гріла долоні; я плакала зі щастя й полегшення і навіть не намагалася стримати сльози. Усе одно мене ніхто не бачив.
Вони мене не покинули. Ми знайомі всього кілька днів, але вони мене не зрадили. Пішли, мабуть, на конфлікт з Інструктором... порушили писані й неписані правила Доставки... Заради мене. Як же ж тут не плакати?
Трохи заспокоївшись, я вийшла з будинку й сіла на облуплену дерев’яну лаву. Віддихалася, знайшла в телефоні Семів номер і раптом злякалася. Ану ж він запитає з підозрою: «А де ти взяла мій номер? Я не пам’ятаю, щоб тобі його давав». Або взагалі не впізнає. Запитає: «А хто це, я чогось не розумію?»
Телефон задзвонив. Я аж підскочила; на екрані висвітилося «Сем», і жалкі мурашки забігали в мене по спині й по руках.
— Привіт, — сказала я, намагаючись говорити привітно, але спокійно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темний світ. Рівновага», після закриття браузера.