Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Багато хто вважає, що купівля-продаж живих людей безповоротно відійшли в минуле, що більше цього не існує. Це не правда, і читачам необхідно це знати, аби глибше зрозуміти другу частину нашого оповідання. Нехай усі знають, що в Африці ведеться полювання на людину, і це загрожує суцільно знелюдити материк. Нехай усі довідаються, які варварські набіги здійснюються й досі, аби постачати дешеву робочу силу — невільників у деякі колонії, як палають вогнем пограбовані села, скільки проливається крові під час таких набігів і хто має від цього прибуток.

Початок торгівлі невільниками-неграми було покладено в XV столітті. За яких же обставин вона виникла? Вигнані з Іспанії мусульмани облаштувалися по інший бік протоки[59] — на африканському узбережжі. Португальці, які на той час захопили це узбережжя, вперто переслідували їх. Деяку частину втікачів було захоплено переслідувачами й доставлено до Португалії. Бранців перетворили на рабів. Це були перші африканські раби у Західній Європі від початку нашої ери. Проте полонені мусульмани здебільшого були із заможних родин. Родичі намагалися викупити в’язнів і пропонували багато золота. Португальці відмовлялися від найбагатшого викупу. Бо ж хіба було де застосувати іноземне золото? А ось робочої сили щойно створені колонії потребували багато. Справді, Португалії потрібні були раби, а не золото.

Не маючи можливості викупити полонених родичів, заможні мусульмани запропонували обміняти їх на велику кількість африканських негрів, яких дуже легко можна було виловити. Португальці пристали на таку вигідну пропозицію. Так було покладено початок торгівлі рабами в Європі.

Наприкінці XVI століття ця мерзенна торгівля набула широкого розповсюдження, вона не суперечила варварській моралі тогочасної епохи. Всі держави обстоювали работоргівлю, позаяк це був вдалий спосіб швидкої колонізації власних віддалених володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити й працювати в таких місцях, де європейці, не призвичаєні до тропічного клімату, гинули б тисячами. Тому спеціально збудовані судна почали регулярно доправляти до американських колоній великі партії рабів-негрів. Міжнародна торгівля людьми збільшувалася, і невдовзі на африканському узбережжі з’явилися великі агентства. «Товар» недорого коштував на своїй батьківщині й давав величезний прибуток.

Проте яким би не було доцільним і всебічно обґрунтованим заснування заморських колоній, це не могло виправдати торгівлі людьми. Знайшлося чимало милосердних, які співчутливо підняли свій голос на знак протесту проти купівлі-продажу людей. В ім’я гуманності вони вимагали від європейських урядів закону про скасування рабства негрів.

1751 року аболіціоністський рух очолили квакери. Це сталося в тій самій Північній Америці, де за сто років спалахнула війна за відділення Півдня від Півночі, спричинена зокрема спробами звільнити негрів. Чотири північних штати — Вірґінія, Коннектікут, Массачусеттс, Пенсільванія — проголосили скасування рабства й дали волю чорним невільникам, постачання яких на територію цих штатів коштувало їм великих грошей.

Проте кампанія, розпочата квакерами, не обмежувалася лише кількома північними штатами Нового Світу. По інший бік Атлантичного океану (особливо у Франції та Англії), навпаки, посилився рух захисників рабства, до якого долучалися щодалі більше прихильників цієї справи.

«Швидше загинуть колонії, аніж принцип!» — таким було шляхетне гасло, що пролунало на весь Старий Світ і набуло ваги в Європі всупереч великим політичним та економічним інтересам, пов’язаним із цим питанням. Таким був перший поштовх.

У 1807 році Англія заборонила торгівлю рабами у власних колоніях, її приклад наслідувала Франція 1814 року. Дві могутні нації вклали угоду про заборону работоргівлі, яку підтвердив Наполеон під час Ста днів.[60] Однак це була суто теоретична декларація. Невільничі кораблі як і раніше перетинали моря й вивантажували в колоніальних портах свій вантаж «чорного дерева».

Потрібні були більш практичні заходи, аби покласти кінець цьому злу. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року прирівняли работоргівлю до піратства й оголосили, що з работоргівцями обходитимуться як з піратами. Це означало, що пійманим на місці злочину рабо-торгівцям загрожує негайна страта. Франція невдовзі долучилася до цієї угоди. Але південні американські штати, іспанські та португальські колонії не приєдналися до акту про скасування рабства негрів. З великою вигодою для себе вони продовжували торгувати чорними невільниками, незважаючи на те що право огляду кораблів дістало міжнародне визнання. Втім, цей огляд звісно обмежувався перевіркою документів підозрілих суден. Однак закон про скасування рабства негрів не мав зворотної сили. Закон забороняв брати нових рабів, проте старим невільникам він не повернув волі.

Англія першою показала приклад. 14 травня 1833 року було видано декларацію про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали волю.

На десять років пізніше, у 1848 році, французька республіка звільнила рабів у своїх колоніях — усього двісті шістдесят тисяч негрів.

У 1859 році війна, що спалахнула між федералістами та конфедератами Сполучених Штатів, поклала край рабству негрів, і по всій Північній Америці чорні невільники також дістали волю.

Отож, три великі держави завершили цю гуманну справу. Нині работоргівля здійснюється лише в іспанських і португальських колоніях і на Сході для задоволення господарських потреб у турецьких та арабських володіннях. Хоч Бразилія й не звільнила своїх колишніх невільників, однак вона не допускає появи нових, і діти негрів народжуються там вільними людьми.

Проте в Африці не припиняються кровопролитні війни. Тубільські царики продовжують полювати на людей, і внаслідок цих міжусобиць цілі племена потрапляють у рабство.

Невільничі каравани вирушають у двох напрямках: перший шлях лежить на захід, до португальської колонії — Анголи, другий — на Схід, до Мозамбіку. Лише невелика частина нещасних невільників дістається живими до цих кінцевих пунктів проходження караванів. Звідси вцілілих відправляють кого на острів Кубу, кого на Мадагаскар, кого в арабські або турецькі провінції в Азії, у Мекку або в Маскат.