Читати книгу - "Варан"

– Звісно. Але не правду. Чутки, сягнувши за степ, обростають такими деталями, що…

– І ти не злякався вогнедишного чорного велета?

– Я сам умію вигадувати велетнів. Але я не казкар. Я багато років шукаю одну людину… Ти знаєш, що в степу кожного подорожника, який переступає поріг дому, насамперед припрошують розпалити вогнище?

– Не кажи мені про них… стерв’ятники…

Варан терпляче кивнув:

– Не буду… Я не розумію, про що ти, але я не буду. Скажи мені: у тих краях, звідки ти родом, теж є така традиція?

Вона таки відклеїлася від стіни. Боком, щоб не повертатись до Варана спиною, відійшла в дальній кут. Важко всілась на потерту шкуру, схрестила ноги; пишна чорна спідниця вляглась навкруг, як дохле морське страховище.

– Коли ти шукаєш його, – пробурмотіла чаклунка, – ти дурень чи божевільний. Ніхто його не бачив.

– А деякі люди кажуть, що бачили. Або бачили їхні батьки чи знайомі.

– Це брехня.

– Ти пам’ятаєш дім, у якому народилась?

Вона підняла голову. Поглянула на нього знизу вгору;

Варана продер мороз – уперше за сьогоднішній довгий день він злякався насправді. Не звичним страхом бійця, який велить бути обережним і дорого продавати своє життя; цей новий страх був нутряним, паралізуючим, глибинним. У піддонні його називали «страх Шуу».

– Я однаково тебе вб’ю, – слабо пообіцяла чаклунка.

– Що я такого спитав?

– Я покинула. Я полишила… І я нічого тобі не розповім. Поки не заслужу прощення, поки не звільню цю землю… Мерзенні тварюки, вони їдять те, що росте на цих полях! Вони п’ють воду з цих джерел… Ти знаєш, що під кожним таким полем лежить людська жертва? А під степом… Кості, кості… кості…

Повільно, мовби ступаючи по линві, Варан про йшов кімнату. Підійшов до ридаючої жінки. Спустився на кам’яну підлогу. Усівся, як вона – схрестивши ноги.

– Я знаю, що плугатаря кладуть під поле, і дружину плугатаря кладуть під поле… Але це не жертва. Коли людина вмирає, вона хоче…

– Ти не розумієш! Коли в цім степу зітнулись Аркимонор з Ехрононом… Аркимонор уклав спілку з Моа… але той зламав угоду, йому байдуже було, хто переможе… Боягузів він одразу кинув у печери з сяйним камінням… А завзятців оселив на цю землю… Вони забули себе… Вони тут, навкруг, і не можуть звільнитись… А я заслабка, щоб дати їм усім свободу – нараз… Тисячі тисяч… ніхто не вцілів! Вороння заступило сонце… Тепер тут нема птахів, немає навіть мух. Це проклятий степ, а я знімаю прокляття. Я одна…

Вона раптом перестала плакати. Прибрала волосся, рукавом витерла носа, подивилась на Варана мокрими очима – несподівано спокійно, навіть привітно.

– Ти гадаєш, я божевільна? Варан мовчав.

– Я сама так думаю, – зізналась вона. – Деколи мені здається, що я зсунулася з глузду… Але річ у тім, що я зовсім сама. Сама-самісінька перед цим степом. А він такий здоровенний. А справи посуваються так повільно. Я відборонила в нього шматочок… Звільнила від закляття… Я не маю сил. Мені нема чого їсти… бо те, що дає заклята земля, я не візьму в рота. А звільнена земля дає так мало… майже нічого. А ти прийшов сюди й питаєш про мій дім…

– Вибач.

– Ти думаєш, я марю? Ти ж не знаєш, хто такі Аркимонор, Ехронон… хоч про Моа ти чув?

– Ні.

– І не треба, – вона зсунула брови. – Є люди… істоти, про яких краще взагалі не знати. І ти не надійся – я потім однаково тебе вб’ю…

– Я й не надіюсь.

– Брешеш, – вона раптом усміхнулась. – От хоч один раз я тебе піймала на брехні…

– Давно ти тут?

– Давно. Довго. Кілька років. Я ще молода, мені стане життя… щоб звільнити їх усіх.

Усмішка її згасала повільно, як вогник на човні, що відходить.

– А ти ж мені не віриш.

– Не те щоб не вірю. – Варан посовався, умощуючись зручніше на голому камені. – Але я бачив ці поля… ліси… і цей степ. Знаєш, на що схожі твої… твоя… ну, те, що ти робиш? На убивство. Уяви: багато людей на вулиці, кожен іде у своїх справах… Аж ось з’являєшся ти з сокирою. І рубаєш людям голови. А коли вони питають, за що, – ти кажеш, що звільняєш їх від закляття…

Варан обережно замовк. Чаклунка дивилась на нього, погойдуючись туди й сюди. Коли вона сиділа, її розпущене волосся сягало підлоги.

– Там, звідки ти прийшов, є лікарі?

– Так.

– А ти коли-небудь бачив лікаря на бойовищі?

– Я ніколи не бував на війні.

– Ти боягуз?

– Ні. Але імперія не знала великих воєн уже давно… Оце тільки тепер повстали лісовики. Але це дуже далеко звідси.

– Послухай, – вона нахилила голову до плеча, – а може, ми говоримо різними мовами? Адже дивно, що ти, який прийшов із такої далечини… розумієш мене. Значить, насправді ти не розумієш. Ти говориш своєю мовою, а я складаю з цих звуків свої слова – і говорю по-своєму про своє.

– Але ми ж відповідаємо одне одному.

– А ми й відповідаємо про інше… Я розповідаю тобі про Моа… розумієш? Який зрадив Аркимонора… ну що тут незрозумілого? І земля, замість того щоб висмоктати душі воїнів Ехронона, висмоктала душі всіх! І тепер ці душі мучаться…

– Але я ж бачив, що поле щасливе, коли його доглядають…

Чаклунка в знемозі приплющила очі:

– Так. Ти хрюкаєш собі по-своєму, мені просто здається, що твої слова мають смисл. Насправді цей смисл укладаю в них я… І дивуюся, що ти не розумієш. А ти і не мусиш…

– Ти хотіла розповісти про лікаря, – нагадав Варан.

– Лікар, – чаклунка утомлено зітхнула. – Лікар звільняє пораненого від розтрощеної руки чи ноги… щоб той не вмер.

– Ти прекрасно розумієш мене. Я казав про вбивцю, ти згадала лікаря – так завжди буває, коли один захищає своє право проливати кров, а другий намагається його спинити. Той перший каже: це кров під ножем хірурга… Я маю право, тому що так буде краще для всіх, і навіть відрізаній нозі, її ж однаково втрачено…

Голова її схилилась на груди. Наступної миті чаклунка скинулась, як людина, яка засинає – і боїться заснути.

– Ти справді дуже самотня, – пробурмотів Варан.

– Мене одної досить, щоб убити тебе. Не сподівайся, бродяго.

– А я і не сподіваюсь… Ти маг. Ти – отвір, що через нього у світ проникає нове, чого перше не було… Що це?

– Визволення. Свобода.

– Кого ти визволяєш?

– Скільки можна тобі товкмачити… Я навіть не знаю, як ти розумієш мої слова. Певне, тобі здається,