Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Самоцвіти виблискували у сяйві свічок, цокали один об одного й лоскотали Ґлокті пальці, коли він відсував їх то туди, то сюди. «Але ж, якщо я раптом зникну, Його Преосвященство ридатиме без упину. Мабуть, так само, як і банківський дім “Валінт і Балк”. А де в усьому широкому Земному колі я був би захищений від сліз таких могутніх панів? І навіщо? Щоб коротати дні, сидячи на скаліченій дупі й чекаючи, коли прийдуть убивці? Щоб лежати в ліжку, мучитися болями й думати про все, що втратив?»

Він, насупившись, опустив погляд на коштовні камінчики — чисті, тверді, прекрасні. «Я зробив свій вибір уже давно. Тоді, коли взяв гроші у Валінта й Балка. Коли поцілував перстень Інквізиції. Ще навіть до імператорських в’язниць, коли виступив до мосту, не сумніваючись, що врятувати світ може лише блискучий Занд дан Ґлокта…»

По кімнаті розійшлося відлуння від глухого стукоту в двері, і Ґлокта рвучко підняв голову. У нього відвисла беззуба щелепа. «Аби тільки не архілектор…»

— Іменем Його Преосвященства, відчиніть!

Вибравшись із крісла й зібравши камінчики в одну купку, він відчув спазм на всю спину і скривився. Безцінні блискучі пригорщі камінчиків. На чолі в Ґлокти виступив піт.

«А якби мій маленький скарб виявив архілектор?» Він стиха захихотів, схопившись за шкіряний футляр. «Я збирався розповісти про все це, справді збирався, проте час вічно здавався непідходящим. Зрештою, це ж дрібниця — хіба що короля викупити можна». Його пальці незграбно взялися за камінці, і Ґлокта, поспішаючи, змахнув один камінчик. Той упав на підлогу, заіскривши й різко зацокавши.

У двері знову постукали, тепер уже гучніше. Так сильно, що аж задрижав важкий замок.

— Відчиніть!

— Я ще йду!

Ґлокта важко, зі стогоном опустився накарачки й заходився шукати по підлозі, відчуваючи, як палає від болю шия. Побачив плаский і зелений камінчик на мостинах, де він яскраво сяяв у світлі вогню.

«Попався, заразо!» Ґлокта підхопив його, зіп’явся на ноги, тримаючись за край столу, і склав футляр — раз, двічі. «Ховати його ніколи». Засунув футляр під сорочку, далеко вниз, щоб заховати під паском, а тоді взявся за ціпок і пошкутильгав до дверей кімнати, витираючи спітніле лице, поправляючи на собі одяг і всіляко стараючись показатися чепурним.

— Я йду! Не треба…

До апартаментів Ґлокти увірвалося четверо здоровезних практиків, промчавши повз нього й мало не збивши його з ніг. За ними, в коридорі, стояв Його Преосвященство архілектор, який люто хмурився, а за його спиною — ще двоє велетенських практиків. «Несподіваний час для такого приємного візиту». Ґлокта чув, як ті четверо тупали по його апартаментах, розчахуючи двері й відкриваючи шафи. «Не зважайте на мене, панове, почувайтесь як удома». За мить вони повернулися.

— Порожньо, — буркнув один із-під маски.

— Хе, — пирхнув Сульт і плавно переступив через поріг, роззираючись довкола зі зневажливою гримасою. «Здається, моє нове помешкання вражає не більше, ніж старе». Шестеро його практиків поставали під стінами Ґлоктиної їдальні, склавши руки на грудях і стежачи. «Страх як багато здорованів, щоб наглянути за одним маленьким калікою».

Сульт забив по підлозі черевиками, походжаючи сюди-туди. Очі в нього були вирячені, а лице перекосилося, гнівно нахмурившись. «Не треба бути великим знавцем людської вдачі, щоб зрозуміти: він незадоволений. Може, до його відома дійшов котрийсь із моїх огидних секретів? Котрийсь із моїх маленьких актів непокори?» Ґлокта відчув, як по його зігнутому хребту пробігає спітнілий дрож. «Можливо, не-страта магістра Ейдер? Домовленість із практиком Вітарі говорити не всю правду?» Він посунув стегна, і кутик шкіряної торбинки злегка вп’явся йому в ребра. «Чи, може, лише маленька історійка з великим статком, за який мене купив украй підозрілий банківський дім?»

У голові Ґлокти несподівано виникла картина: футляр із самоцвітами в нього за паском раптом розчахується і камінчики сиплються безцінним водоспадом із його штанин, тимчасом як архілектор і його практики зачудовано на це дивляться. «Цікаво, як я спробував би це пояснити». Через цю думку Ґлокті довелося придушити в собі смішок.

— Отой падлюка Баяз! — загарчав Сульт, стиснувши руки в білих рукавичках у тремтливі кулаки.

Ґлокта відчув, що трішечки розслабився. «Отже, проблема не в мені. Принаймні поки що».

— Баяз?

— Отой лисий брехун, отой усміхнений самозванець, отой старезний шарлатан! Він украв Закриту Раду! — «Ану стій, злодюго!» — Через нього той черв’як Лютар диктує нам свою волю! Ти казав мені, що він безхребетна нікчема! — «Я казав вам, що він колись був безхребетним нікчемною, а ви мене не послухали». — Виявляється, у цього клятого цуцика є зуби, і він не боїться ними користуватись, а той Перший з-поміж паскудних магів тримає його на повідці! Він сміється з нас! Сміється з мене! З мене! — волав Сульт, тицяючи себе в груди зігнутим пальцем.

— Я…

— Ґлокто, до дідька твої виправдання! Я потопаю в морі клятих виправдань, хоча мені потрібні відповіді! Мені потрібні рішення! Потрібно знати більше про цього брехуна!

«Тоді це, можливо, вас вразить».

— Власне кажучи, я вже наважився на певні кроки в цьому напрямку.

— Які кроки?

— Зміг узяти під варту його навігатора, — пояснив Ґлокта й дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Навігатора? — Сульт, вочевидь, не вразився. — І що той звіздар-недоумок тобі розповів?

Ґлокта трохи помовчав.

— Що він помандрував через усю Стару Імперію до краю світу разом із Баязом і нашим новим королем, перш ніж той опинився на престолі. — Ґлокті було важко дібрати слова, які добре впишуться у світ Сульта — світ логіки, причин і струнких пояснень. — Що вони шукали… певну реліквію зі Старого часу…

— Реліквії? — перепитав Сульт і спохмурнів іще більше. — Старий час?

Ґлокта ковтнув.

— Так, але вони її не знайшли…

— Отже, тепер ми знаємо про одну з тисячі речей, яких Баяз не зробив? Тьху! — Сульт люто рубонув повітря рукою. — Він ніхто й розповів тобі менше ніж нічого! Знову твої вигадки й нісенітниці!

— Звісно, Ваше Преосвященство, — пробелькотів Ґлокта. «Деяким людям справді не догодити».

Сульт насуплено опустив погляд на дошку для квадратів під вікном. Його рука в білій рукавичці зависла над фігурами, неначе збираючись зробити хід.

— Я вже й не пам’ятаю, скільки разів ти мене підводив, але дам тобі останній шанс виправитися. Ще раз поцікався цим Першим з-поміж магів. Знайди якусь слабину, якусь зброю, що її можна використати проти нього. Він — це хвороба, і ми мусимо його випалити. — Сульт сердито тицьнув у одну з білих фігур. — Я хочу, щоб його було знищено! Хочу, щоб із ним було покінчено! Хочу, щоб він сидів у Будинку питань, спутаний ланцюгами!

Ґлокта ковтнув.

— Ваше Преосвященство, Баяз надійно влаштувався в палаці, й мені до нього точно не дотягнутися… його протеже тепер наш король…

«Почасти завдяки нашим власним відчайдушним зусиллям». Він мало не скривився, та не зміг утриматися від запитання:

— Як мені це зробити?

— Як?! — вереснув Сульт. — Як, черве ти