Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– Звичайно ж зможуть, – запевнив Ніколас, вкотре подумки дякуючи графині за допомогу в делікатній ситуації. – Зараз усе буде.

– До лікарні? – здивованим хором видихнули «вмираючі».

– До найкращої! – гордо нагадала Ельжбета, й для більшої важливості додала: – Там нас забезпечать найкращим доглядом і там буде ду-ууже тепло! – Слово «дуже» вона вимовила з придихом.

– А Високий лорд?.. – відчуваючи каверзу, уточнила третя з дочок Стального Високого лорда Лагерта Корхонен. – Він також із нами? Чи залишиться тут?

Зобразивши похмуре личко, Ельжбета тяжко зітхнула.

– У нього відбір, хороша моя, тому він не може з нами, – тоном, сповненим глибокого співчуття та розуміння, пояснила вона.

– Але ми також беремо участь у відборі! – хором обурилися страждалиці.

– Звичайно ж, берете участь, – запевнила Ельжбета. – Я впевнена, що Високий лорд усе розуміє, – вона подивилася на Високого лорда, і той кивнув, що так, мовляв, я усе розумію. – І тому прямо з лікарні вас ніхто додому не відішле. Ну, а щодо втрачених балів…

Почувши про «втрачені бали», усі чотири «вмираючі» дружно не просто повернулися до життя, а прямо таки вискочили із «могил», миттю опинившись на ногах.

– Якщо на те буде воля богів, – продовжувала тим часом мовити добра розпорядниця, – ви ще встигнете…

– Дякую за доброту та участь, люба графине, – перебила її Лагерта Корхонен, – але мені вже краще, а тому ніякий лікар, і тим більше лікарня мені не потрібні!

– І мені! І мені! І мені! – вторили їй й інші, що «різко одужали».

– Ластівки мої, мною керують не тільки доброта та участь, а й життєвий досвід, – заперечила Ельжбета, – який мені підка…

Проте, їй знову не дали домовити.

– Ваша Ясновельможність, – солодко посміхнулася Лагерта, – ми цінуємо ваш досвід, але у зрілості свої плюси, а у юності – свої: наприклад, більш висока опірність та швидка відновлюваність організму.

З досьє Ельжбета знала, що вона усього-то лише на три рочки старша саме цього молодого організму, але вказати на це, означало б визнати, що шпилька її зачепила, а це було не так. Навпаки, вона почувала себе розпорядницею відбору, яка добре виконала свою роботу, оскільки вже двічі врятувала Високого лорда від того, на що вульгарні дівчата явно напрошувалися – поцілунку.

Те, що поцілунок Високого лорда на території свого королівства здатний зцілити того, кого він поцілує, а якщо цей лорд вогняний, то його поцілунок – ще й здатен зробити на якийсь час несприйнятливим до холоду – було не те щоб таємницею під сімома печатками, але й особливо поширеною ця інформація не була. І усе ж таки Ельжбета не сумнівалася, що обидва рази дівчата домагалися саме поцілунку.

– Дуже-дуже цінуємо і ваш досвід, і вашу турботу, – тим часом підтакуючи своїй співтоварці-однодумиці, запевнили також і три інших юних організми, що швидко відновлюються. – Але ми вже вирішили, ми залишаємось!

– Що ж, ваша взяла, – смиренно кивнула Ельжбета, давши зрозуміти тоном свого голосу, що хоча вона й поступилася, менше затурбованою від цього вона не стала. – Єдине... – задумливо промовила вона, піднявши при цьому вгору вказівний палець, – дозвольте вам нагадати, леді, що ви наречені Високого лорда Предвічного королівства, а не одного з лордів субтропічних й тропічних земель.

– Нагадати? – навмисне здивовано хмикнули дівчата, демонстративно мерзлякувато при цьому зіщулившись, натякаючи тим самим, що, мовляв, тут навіть якщо дуже-дуже захочеш про таке забути – усе одно, ну ніяк, не вийде!

Дбайлива розпорядниця відбору у відповідь на це лагідно посміхнулася й солодким-пресолодким голоском повідомила:

– Угу, я саме про це. Про те, що вам постійно холодно. А ще я про те, що Висока леді Предвічного королівства повинна не тільки вміти гарно ходити, танцювати, одягатися та посміхатися, а й любити свою землю. Любити ось цей… – вона обернулася й зробила рукою велике коло, – суворий край. З його не просто вічними, а й страшенно холодними зимами, з завірюхами та хуртовиною, льодами та снігами, і з усім, що до них додається.

Слова відносились до південок і Ловіз, проте задумалися над ними усі. Навіть сам Ніколас і… сама Ельжбета.

Перший відразу ж несвідомо крадькома кинув погляд на Вівіан, щоб зрозуміти, що вона думає про щойно почуте, друга ж тим часом сама собою захоплювалася:

«І з душею сказала, і «не в брову, а в око!», і до потрібної мені теми підвела!»

– З цієї причини, леді, – знову увійшовши в роль пані розпорядниці, оголосила Ельжбета, – бали на сьогоднішній прогулянці нараховуватимуться у тому числі й за пристосованість майбутньої Високої леді до життя в умовах вічної зими, – за цих слів вона багатозначно подивилася на мешканок півдня й Ловіз Йорн Олліла, що куталися у хутра й вдавано цокотіли зубами.

Побачивши погляд Ніколаса, Вівіан підійшла до нього, без слів взяла його під руку й поцікавилася: – Ви щось хотіли спитати у мене?

– І оскільки ви, леді, – продовжувала тим часом мовити сувора розпорядниця відбору, – на цей момент, виявили найменшу стійкість до холоду та прогулянок снігом, кожна з вас отримує мінус два бали. Перший бал я зняла з вас за погану переносність холоду. Другий – за падіння. Що ж до вас, леді, – вона перевела погляд на Вівіан, Беребру Халстейн, Вігдіс Фрідлейф і Агнетту Віртаненську, що як раз підіспіла, – ви, навпаки, отримуєте кожна по плюс два бали.

– Але! Але ж це несправедливо! – ображено заголосили Лагерта, Каїса, Ловіз й Далія.

– Ми не знали! – резюмувала Каїса Зігфріт Івар.

– І хіба ж ми винні, що мерзнемо?! – висунула претензію Далія Стейнвульфська.

– І ви теж упали! – нагадала Лагерта Корхонен.

– Так, я теж упала, – кивнула Ельжбета. – І можу падати стільки разів, скільки захочу, бо я не учасниця відбору, а його розпорядниця!

– Але ж не суддя! – бувши справжньою дочкою стряпчого, одразу ж відмітила Далія. І з властивою їй заповзятливістю одразу ж направила скаргу до вищої інстанції. – Ваша Високосвітлість, ну що ж ви мовчите?! – голосно вигукнула вона, привертаючи до себе увагу найвищої інстанції.