Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

Я відчувала, що його слова кипіли від хвилювання, і бачила, що його обличчя пашіло запалом мисливця. Переді мною стояв чоловік, що вважав себе покликаним змагатися з невідомим. Мені стало радісно від думки про те, що я певним чином буду причетна до цієї пригоди, і я також загорілася бажанням кинутися за невідомим, жодного разу навіть не замислившись, за чим ми, зрештою, женемося.

Наступного ранку професор Ґреґґ провів мене до свого внутрішнього кабінету, де біля стіни стояла шафа з картотекою, кожен ящичок якої був акуратно підписаний, вміщуючи результати багаторічної праці, що займали лишень декілька футів простору в кімнаті.

— Ось, — сказав він, — тут усе моє життя, всі факти, зібрані докупи неймовірними зусиллями, які, однак, нічого не варті. Не варті принаймні моїх нових зацікавлень. Погляньте сюди, — він підвів мене до старовинного бюро, з роками вицвілого, але від того не менш чудового, що стояло у кутку кімнати. Він відімкнув його і витягнув одну із шухляд.

— Кілька аркушів паперу, — показав він на шухляду, — і шматок чорного каменя із викарбуваними на ньому дивними знаками й зарубками — це все, що тут є. А ось тут лежить старий конверт з темно-червоною печаткою двадцятирічної давності, на звороті якого я написав олівцем кілька рядків. А ось аркуш рукопису і кілька вирізок із маловідомих місцевих журналів. І якщо ви запитаєте в мене, чому присвячена ця колекція, то не будете вкрай здивовані, бо нічого надзвичайного в ній нема. Молода служниця з дому фермера, що зникла безвісти, дитина, яка скоріш за все зірвалася в стару штольню в горах, якісь дивні написи на вапняковій брилі та чоловік, який помер внаслідок удару невідомим тупим предметом — це сліди, по яких я йшов. Так, нехай всьому цьому є готове пояснення — дівчина могла втекти до Лондона, Ліверпуля чи Нью-Йорка, дитина могла впасти в одну із покинутих шахт, а символи на скелі можуть бути всього лиш карлючками якогось волоцюги. Так-так, я це визнаю, але все одно впевнений, що у мене в руках справжній ключ до розгадки. Погляньте! — і він простягнув мені пожухлу вирізку.

«На вапняковій брилі біля Ґрей Гіллс знайдено викарбувані символи», — прочитала я, а далі побачила якесь стерте слово, мабуть, це була назва графства, і дату п'ятнадцятирічної давності. Внизу були виведені якісь чудернацькі символи, клиноподібні та у формі хрестиків, такі ж дивні та незвичайні, як давньоєврейський алфавіт.

— А тепер печатка, — сказав професор Ґреґґ і простягнув чорний камінь завдовжки близько двох дюймів, схожий на старовинний товкачик для набивання тютюну в люльку, тільки набагато більший.

Я піднесла його ближче до світла і, на моє здивування, побачила ті самі символи, що й у газетній вирізці.

— Так, — мовив професор, — це ті самі символи. А позначки на вапняковій брилі нанесли якоюсь червоною речовиною п'ятнадцять років тому. Тимчасом як символам на печатці щонайменше чотири тисячі років, а може, й набагато більше.

— Це якась містифікація? — запитала я.

— Ні, хоч я про це теж думав. Хай там як, але моє призначення не в тому, щоб присвятити все своє життя якомусь злому жарту. Я дуже ретельно вивчив це питання. Окрім мене про існування цієї чорної печатки знає лише одна людина. Тим паче, існують інші причини, про які я зараз не можу говорити.

— Але що це все означає? — запитала я. — Не розумію, які висновки можна з цього всього зробити.

— Люба міс Леллі, на це запитання я волію поки що не давати відповіді. Можливо, я ніколи не зможу розгадати цієї таємниці. Якісь неясні зачіпки, кілька газетних рядків про сільські трагедії, чудернацькі знаки, виведені на брилі червоним, та старовинна печатка. Дивний набір, чи не так? Півдюжини доказів, зібраних докупи протягом двадцяти років. Хтозна, який міраж чи «терра інкогніта» за всім цим приховується. Я зазираю за далекі моря, міс Леллі, і та земля, яку я бачу вдалині, може виявитися звичайним маревом. І все ж я вірю, що це не так, і вже за кілька місяців ми переконаємося в тому, мав я рацію чи ні.

Він пішов, а я, залишившись наодинці, намагалася осягнути таємницю, не знаючи, куди можуть привести ці дивні розрізнені докази. Я й сама не зовсім позбавлена уяви, і у мене були всі причини поважати проникливий розум професора. Однак у шухляді я не побачила нічого, крім чудернацьких предметів, і марно намагалася зрозуміти, яку теорію можна вивести із фрагментів, що лежали переді мною. Все почуте й побачене скидалося на перший розділ якогось дивного роману, але глибоко в душі я згорала від цікавості і день за днем нетерпляче заглядала в обличчя професора Ґреґґа, сподіваючись отримати підказку, що буде далі.

І якось одного вечора я почула від нього:

— Сподіваюся, підготовка забере у вас не надто багато часу, — раптом заговорив професор. — Через тиждень ми ідемо.

— Справді? — здивовано вигукнула я. — А куди?

— Я винайняв будинок на заході Англії, неподалік від Кермена, у тихому містечку, яке колись було великим містом і де була розташована ставка римського легіону. Там, щоправда, можна знудьгуватися, але сама місцина дуже гарна, та й повітря чисте.

Блиск в його очах наштовхнув мене на думку, що цей раптовий від'їзд мав якийсь стосунок до нашої недавньої розмови.

— Я візьму із собою лише кілька книг, — сказав професор Ґреґґ. Усе решта залишиться тут до нашого з вами повернення. У мене відпустка, — продовжив він, усміхаючись до мене, — і я не бачу нічого поганого в тому, щоб трохи відпочити від моєї колекції старих кісток, камінців та іншого мотлоху. Ви знаєте, — продовжував він, — упродовж тридцяти років я у поті чола працював над фактами — тепер настав час для уяви.

Дні минали швидко. Я бачила, що професор аж тремтів від ледь тамованого хвилювання, і вловила в його погляді пристрасний запал, коли ми, покидаючи стару садибу, вирушили в подорож. Ми виїхали ополудні й прибули на станцію маленького селища, коли вже почало сутеніти. Я була