Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Цвітана буквально засинає у мене на руках. Вона притулившись до мене дрімає. А я ж краєм ока бачу, як сердито зиркає на нас султан. Схоже ревнує. Та мене його емоції мало хвилюють. Я щасливий, що ця дівчина поруч, і я обіймаю її, а не він.

Коли приїжджаємо у двір султана, дівчину одразу забирають євнухи. Та несуть у виділені султаном покої. Я ж іду позаду. За кілька секунд мене наздоганяють маг та султан.

— Оксене, тобі в покої Цвітани не можна! — суворо заявляє султан.

— А це чому? — призупиняюся я. Мене дратують накази Махмеда.

— Так заведено! — фиркає мій предок, та йде за магом.

— Серйозно? — кидаю йому у спину. — Тоді ти куди поперся?

Султан зупиняється, й повільно оглядається на мене.

— Мені можна, — гаркає.

— Мені теж!

Впевнено заявляю я, та йду вперед, раптом султан перегороджує мені дорогу.

— Ти не підеш в покої дівчини. — ставить мене перед фактом чоловік.

— Я піду туди, султане, а ти розповіси всім, що це моя наречена, — сухо заявляю я, та тихіше додаю. — Цвітана не хоче бути тобі дружиною, тож я не допущу, аби це сталося.

— Гадаєш, вона буде прихильною до тебе? — гарчить султан.

— Не знаю! — відмахуюся я, та правдиво заявляю. — Але я точно не змушуватиму її стати мені дружиною. Тож заберися з дороги, бо я від неї не відійду, ні на крок.

Султан ще з хвилину стоїть, а тоді таки пропускає мене.

Коли я входжу в покої дівчини, вона вже лежить на ліжку, а маг дає розпорядження своїм людям. Мені ж наказує давати дівчині пити узвар, що стоїть в глечику.

Я делікатно допомагаю напівсонній дівчині сісти, і обережно напуваю її. Буквально прошу, зробити черговий ковток.

Султан, що з’являється в покоях, нахмурено дивиться на нас, але я не зважаю. Вожуся з Цвітаною, яка практично спить. І про себе відзначаю, що мені подобається піклуватися про неї.

До вечора ми з магом практично не відходимо від дівчини. Маг засинає спершись об стіну, а я прилягаю на край ліжка, біля Цвітани, бо почуваюся вкрай виснаженим.

Відкриваю очі від того, що хтось невдоволено і надто голосно волає. Не можу повірити, що вже ранок. Таке враження, що я зовсім не спав.

— Не зрозумів!

Кліпаю, і бачу поруч невдоволеного султана.

— Ти чого заліз в ліжко до моєї красуні.

Я ж сонно зітхаю, і переводжу погляд на дівчину. Хоч у кімнаті погано видно, я зі здивуванням відзначаю, що ця мила красуня тихо спить на моїй руці. Вдоволено посміхаюся, і дуже обережно забираю свою руку. Та дівчина ворушиться, але обернувшись на інший бік продовжує спати.

Я ж сідаю, й пильно дивлячись на султана, тихо наказую.

— Не горлань. А якщо ти думаєш, що я спатиму на підлозі, то ти дуже помиляєшся. Зрештою ми тут не одні, ти залишив свого свічника, тож розслабся.

Султан фиркає, і невдоволено ходить покоями туди сюди. Своїми криками він розбудив мага, тільки Цвітана спить, наче не чує його.

Махмед повідомляє, що нарешті відпустив справжню Квітку додому. Також нагадує, що в нас залишилося обмаль часу, і завтра ми мусимо йти до Смотрича в обід. Аби Цвітана могла побачити точне розміщення скарбів, Османської імперії в майбутньому.

Маг заледве розбудив Цвітану. Вона так сяк поїла, а далі зажадала помитися.

Султан нервував, але був вимушений чекати доки Цвітана, прийме водні процедури і переодягнеться.

Минуло більше ніж година, доки дівчину привели до нас у двір. Сьогодні до Смотрича вирішили їхати кіньми, адже маг старенький, і Цвітана, ще надто слабка.

Султан посадив нас у свою золоту карету, і коли ми всі розмістилися у ній, повідомив.

— Сьогодні хочу побавити вас, бо вже наступної ночі, ви підете у свій час. То хоч на кареті вас покатаю.

Ми у трьох розмовляємо. Вільно спілкуємося, тільки Цвітана, яка розмістилася біля мага, засинає на його плечі.

Султан же очей не зводить з неї, але тим часом розповідає.

— За три з половиною століття, отой скарб хто тільки не намагався знайти. Смотрич перерили, змінили його русло, а золота, так і не знайшли. — Зітхає султан, і не весело продовжує розповідь. — Я не думав, що нам таки треба буде покидати українські землі. Ми ж і мечеті ставили, і міст он перебудовуємо. — Махмед витримує паузу, я ж помічаю, що говорити йому не легко, але він все ж продовжує розповідь. — У 1699 році Іван Сірко, нам дав три місяці, аби вивезти все своє добро. Ми вивозили, але я до останнього вірив, що нам вдасться домовитися, тому ось цю золоту карету, заповнену найціннішими та найдорожчими речами, я тримав на останок. А коли зрозумів, що толку не буде, євнухи взялися перевозити карету, та дорогою до мосту, у ній зламалося колесо. Тому карету, ледь дотягли до Смотрича та зіштовхнули з моста у воду. Халіф одразу наклав на те золото найсильніше закляття, тож ніхто те золото дістати не може...

— А я..? — збентежено перебиваю султана.

— Ти зможеш? — запевняє султан та додає. — Сьогодні Халіф, в обіднє сонце проведе над вами обряд, і ви побачите, як і де затонула карета. А завтра о півночі, при повному місяці, він проведе іще один обряд, який дозволить вам бачити золото у сучасному світі.

Приїжджаємо до того місця з кладками, яке вчора показував нам маг. Старець будить Цвітану. Вона сонна, така кумедна, але справді виглядає надто втомленою, і мене це неабияк хвилює.