Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Ми з Цвітаною спускаємося до Смотрича, і маг наказує нам іти у воду. Цвітана йде повільно та обережно, підіймаючи поділ сукні аби не замочити його. Я ж притримую дівчину за руку, і за це отримую вдячний погляд красуні.

Хмикаю, бо ж уявляю, як зараз лютує султан

Ми ж заходимо майже по коліна у воду. Маг зупинившись між нами, наказує нам дати йому руки та закрити очі.

Ми переглянувшись виконуємо його прохання, а чоловік починає щось незрозуміле бурмотіти собі під ніс.

Я не розумію, що зі мною відбувається. Здається, що я зараз стою на одному з тих дерев’яних пірсів і бачу, як євнухи, і воїни пхають ту карету в якій ми щойно їхали, донизу, а ще двоє чоловіків тягнуть обламане колесо.

Карета котиться, повільно і важко. Чоловіки стогнуть, та прикладають максимум зусиль. Їх багато. Одному з чоловіків переїхали ногу. Він волає мов різаний.

Зрештою карета опиняється у воді по колеса, і застрягає у мулі. Хтось випрягає коней, аби не втопилися.

А натовп знову штовхає карету у воду глибше. Люди між собою сваряться, проклинають султана, який дотягнув все до останнього дня, і тепер вже нічого зробити не можна. Сам же султан вже поїхав зі своїм гаремом, лиш мага залишив, який зараз стоїть поруч зі мною на пірсі.

Люди штовхають карету з добру годину, доки вона нарешті не падає в обрив річки. І моментально тоне, на глибині зелених вод Смотрича.

Маг одразу щось шепоче, і водяна гладь стає рівною, наче й туди й нічого не падало.

— Ви бачили де затонуло золото? — цікавиться маг.

Я відкриваю очі, і бачу як старець притримує Цвітану. Я одразу кидаюся до неї, й забираю її у старця.

— Ти як, Цвітано? — Налякано питаю.

— Добре, тільки в голові паморочиться, — зі закритими очима шепоче дівчина.

— То ви бачили? — ще раз питає напружено маг.

— Бачили, — відкриває очі дівчина, і надто серйозно глянувши на мене питає. — А ти бачив?

— Бачив! — запевняю, хоча мене зараз не золото хвилює, а оця красуня з волошковими очима.

— Зможеш показати? — не відстає дівчина.

— Зможу!

— Покажи! — кидає з викликом дівчина, й звільняється з моїх обіймів.

Я ж переконуюся, що вона стоїть міцно на ногах, оглядаюся на води Смотрича, і зорієнтувавшись іду до того місця, де мала б бути карета.

— Стій! — раптом волає за моєю спиною дівчина, коли я вже по груди у воді. Я зупиняюся, і оглядаюся. — Ще крок і ти впадеш в провалля. — Налякано кричить дівчина. — Вертайся.

Я повертаюся, і весь мокрий зупиняюся поруч.

— Ти схибив на п’ять метрів. — заявляє дівчина, і переводить погляд на мага. — А можна якось позначити те місце?

— Можна, якщо залишити тут якусь свою заговорену цінну річ. — посміхається маг.

Цвітана знімає зі свого вушка одну сережку, з білого золота, і піднісши її під промені сонця щось шепоче.

Через кілька хвилин дивиться на мага, а він посміхається, та ламаною мовою мовить.

— А ти хитріша ніж я думав. На, тримай, — подає дівчині срібну довгу спицю, для в’язання. — пришпили нею сережку до того місця, де бачила карету, і заговори другу сережку, тоді у своєму світі легко знайдеш пару.

— Але я там не володітиму своїм даром... — збентежено кидає дівчина.

Маг лише посміхається, і запевняє.

— Володітимеш! А якщо захочеш, аби він спав у тобі, скупайся у Смотричі, як витягнуть карету, того ж дня на заході сонця. І на ранок не згадаєш, що такий дар у тебе є. Він знову спатиме в тобі, як і спав досі.

Ми з Цвітаною пришпилюємо її сережку до дна Смотрича, у тому місці де вказує вона. Пірнати доводиться мені, бо не хочу аби вона це робила. Вона ж іще надто слабка.

Нарешті позначивши місце, ми майже повністю мокрі виходимо з води. Але на останок дівчина змушує мене заміряти кроками берег, від мосту до того місця, аби було надійніше.

Я виконую її наказ-прохання, і налічую вісімдесят сім кроків.

Лиш тепер йдемо до карети. Цвітана вся тремтить, та цокотить зубами. Султан, який весь час стояв на березі, знімає свою накидку, а я замотую у неї дівчину. Сідаємо в карету, Цвітана ж буквально одразу засинає. Дивуюся, як вона може стільки спати.