Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

– Ніхто не зайде, – видихнув Павло вже спокійніше, – тут нікого немає.

– Чому ти так впевнений?

– Тому що ми приїхали до мене додому.

– І...

– Віка, помовчи! Якщо я знову закрию тобі рота поцілунком, то вже не зупинюся, тепер мені цього буде недостатньо.

Я одразу ж замовкла, вперлася чолом йому в плече і притихла. Його долоня знову лягла мені на потилицю і почала тихенько гладити мене по волоссю. Так ми пролежали хвилини три, не менше, поки хрипке дихання Павла не стало спокійнішим і рівнішим. Тільки тоді він послабив свої обійми, і я підвелася.

Блондин вискочив із нашого купейного вагончика, допоміг мені вилізти та потягнув за собою. Я ледве волочила ноги, втома просто звалювала з ніг. Такий день, як у мене сьогодні, нікому не побажаєш.

Стільки всього сталося, що здавалося: ранок був не менше ніж тиждень тому. Весь день трималася на адреналіні та нахабстві, а зараз, коли ліжко вже майже поруч, мріяла тільки про одне – впасти на нього і спати цілу добу.

– Ой! – Збилася я з кроку. От же!

– Що сталося? – Павло зупинився. – Ти не збираєшся ще якусь суперечку влаштовувати прямо зараз?

– Ксю-у-уха... – простогнала я, схопившись за голову, – вона ж точно чекає мене додому. Ніколи не лягає спати, поки я не прийду. А якщо вранці тато подзвонить, а мене нема? Вони ж усю поліцію піднімуть!

– Не піднімуть, – Павло потягнув мене далі по доріжці до будинку. – Мама вже давно їй подзвонила і повідомила, що ти залишилася ночувати у мене.

– А якщо вона попросить, щоб мене до телефону покликали? – Не здавалася я.

– Мама знайде, що сказати, – посміхнувся Павло, – наприклад, що ми зараз дуже зайняті, а вона соромиться нас переривати.

– Та ну тебе! – легенько ляснула його по грудях, – це не смішно.

– А я серйозно, – знизав він плечима, – я вже якийсь час тому попередив маму, що якщо заберу тебе додому, вона зателефонує твоєму батькові чи Оксані, щоб вони не хвилювалися.

– Отже, вона була в курсі всіх твоїх планів щодо мене?

– Звісно, в курсі, – підтвердив Нарідіс. – Вона відразу зрозуміла, що я знайшов свою пару, тому приховувати щось було марно.

– Значить, ти й у цьому мене обдурив, – гіркота й образа в моєму голосі прозвучали, хоч я й намагалася говорити безпристрасно. – Ти весь час мені брехав.

Павло різко зупинився й обернувся до мене обличчям.

– Ти мені теж казала неправду. Я тільки тепер зрозумів це.

– Коли?

– Сама знаєш, тільки я не збираюся лаятись із цього приводу. Тільки хочу запитати – якби я прийшов до тебе і сказав, що ти – моя пара, а я – вовк-перевертень з іншого світу, був би у мене хоч найменший шанс отримати твою згоду стати моєю дружиною?

Я відкрила рота, щоб відповісти й... закрила його знову. Відповідь була і так очевидна – жодного шансу.

– Ось. Отож і воно, – Пашка відвернувся і попрямував до будинку, залишивши мене саму вирішувати – йти за ним чи ні. Ну, і що мені залишається робити? Потупала слідом.

Якби моя мати свого часу зволила мені хоч щось розповісти, цілком можливо, я б до Павла зовсім інакше ставилася б. Але... минуле змінити не можна.

Коли я дійшла до ґанку, Павло вже відчинив двері та стояв у проході, чекаючи на мене.

Повільно піднялася сходами, але не встигла зробити й кілька кроків, як чоловік раптом підняв мене на руки й переступив поріг. Від несподіванки я обійняла його за шию і міцно притулилася до його грудей.

– Завжди хотів це зробити, – пробурмотів він тихо і заніс мене у темну кімнату. Там він зупинився та опустив мене на підлогу. – Не бійся, я б тебе не впустив.

– Я не боюся, – оглядаючи ледве видимі обриси меблів, сказала я, – просто не очікувала. Ти як завжди не попередив.

– Але ж це ваш звичай, – відповів він, – я думав, заведено переносити дружину через поріг, коли вона вперше входить до будинку чоловіка.

– Заведено, – погодилася я, – але не очікувала цього від тебе. Просто не знала, що тобі відомо.

– Знімай взуття, – наказав Пашка. Він рушив до протилежної стіни й щось зробив. У кімнаті поступово почало світлішати, і я з цікавістю глянула на стелю, де було встановлено освітлювальний прилад, схожий на плиту розміром метр на метр.

Я оглянулася навколо. Кімната майже така сама, як у будинку Іреїм: стіл біля вікна, стільці біля столу та біля стіни, невеликий кутовий диван, одна зі стін майже повністю зайнята книжковими полицями, заповненими товстими томами. Підлога вкрита пухнастим килимом.

– Віка, підійди, я покажу тобі, як увімкнути світло.

Я зняла туфлі й поспішила на його поклик.

– Не знала, що тут є якісь освітлювальні прилади, – здивовано промовила, – думала, світлячки у вас замість лампочок.

– Ти багато чого не знаєш і навіть не намагаєшся дізнатися, – докірливо подивився він, – щойно вийшла з порталу, як одразу захотіла додому.

– Сам винен, – відрізати я, – не треба було мене лякати. Можеш хоч на одне питання відповісти чесно, без ухилень і таємниць?

– На одне... – задумливо протяг він.

– На три, – швидко виправилася я і навіть три пальці показала для більшого ефекту.

– Можу, – рішуче махнув він рукою, і я не встигла зрадіти, як він додав: – Якщо ти зробиш те саме – чесно відповіси на мої питання.

Думки закружляли у мене в голові. Виявляється, що мені теж не про все хотілося б розповідати всьому світу і Красіну, зокрема. Але пропозиція була дуже привабливою і, по-чесному, справедливою.

Після короткої паузи я вирішила ризикнути та впевнено відповіла:

– Я згодна. То чому... – почала я, але Пашка мене перебив: – Віка, не поспішай, у нас ціла доба попереду, дізнаєшся про все, що хочеш.

«Та звісно, ​​у нього дізнаєшся, – подумки усміхнулася я, – треба кувати залізо, поки гаряче!»

Але Павло зараз зовсім не збирався кувати залізо, а попрямував до іншої кімнати, кинувши на ходу: