Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

«За що?» – спитала вона у себе і доторкнулася чолом до підлоги. По руках, які німіли від ланцюгів, відразу пройшов блискавкою біль, але це не зупинило Карро.

Уявлення про її минуле життя з’являлося жахливими картинками. На них вона була вбивцею, яка різала живі тіла, пила кров та вирізала серця – тільки такі стоять демонами, справжніми демонами, і вона була такою. Іншої причини Карро не бачила, чому потрапила в пекло.

Помилки бути не могло.

Ніякої.

Так і було.

Карро відчувала смерть, яка торкалася холодним дотиком до спини, до долонь, вела нігтем по щоках та чолу, давила на подушечки пальців онімівши рук. Але вона так жадала правди, що навіть була згодна на цю криваву правду. Притягнуту за шию, як і сама Карро, і змушену бути правдою.

«Я була безумною дівчиною, яка мала зайняти своє місце у пеклі», – пошепки повторила Карро, заплющивши очі.

«Я завжди була демоном», – короткий видих приніс нову порцію болю. «Чудовиськом».

Янгол продовжував щось говорити, але Карро вже не чула і не хотіла чути. Справді, вона заслуговує на все, що їй кажуть, навіть якщо вона не Лу, але чи була вона кращою?

«Я людина, яка хотіла бути демоном», – ланцюги заскрипіли, по рукам потекла кров, що капала немов дощ на підлогу.

«Правда така, і іншої немає. Чи ти бачила світлих людей у пеклі?» – промовила вона до себе, відкриваючи очі. У тіні капюшона, маски, вона могла кричати, давитися кров’ю, хрипіти та просити вибачення, простого вибачення, яке ні до чого не вело. Просто слова, які нічого не змінять. Слова, які так хотілося сказати, навіть прокричати, не дивлячись у вічі, опустивши голову, покірно та правдиво до себе.

«Я ніколи не була хорошою людиною. І це правда, болюча правда. З нею просто потрібно жити!»

Різнокольоровий храм охопила тиша, міцна мов камінь і тривожна. Янголам було над чим подумати, але тепер кожен, хто дивився на маленьку постать, прикуту до підлоги, там, де світло відкривало всю свою силу, даруючи покарання по рівню провини. Демони тут страждали найбільше, і не раз янголи чули, як вони молили про милість, обіцяли стати добрими або ж таємно служити янголам. Тільки не біль і смерть.

Янгол, якого всі кликали просто Ама, скорочуючи божественне ім'я Амаліель до одного складу, насупив темні брови, зціпивши руки перед собою, і кинув швидкий погляд на інших. Мовчання затягувалося.

– Можливо, слід дати демону щось сказати? – голосно запропонував він, в абсолютній тиші його слова звучали як грім, раптовий та праведний. Ама завжди говорив в останній момент; слово залишалося за ним.

– Говори, демон.

Карро ледь поворухнулась, тримаючи холод смерті при собі. Їй не хотілося ділитися з ними останніми крихтами життя, які тримали її очі відкритими, змушуючи відчувати біль втрати самої себе, жахливої істоти, що звалась колись людиною, а справді була демоном, що боявся пекла.

– Я була не найкращою людиною, і тепер зрозуміла свою правду. Я приймаю покарання, – тихо промовила вона, і струмок густої крові побіг по губам та підборіддю.

Її почули.

Знову запала тиша. Кольоровими кристаликами світла кольорове скло падало на неї, розбиваючись на тисячі уламків, впиваючись гострими краями у шкіру, а далі у саму сутність. Тьма кипіла під шкірою, та її вже майже не було; все забрав біль світла.

Карро чула, як падають її сльози, а може, то була кров. Або раптовий дощ. Кап-кап.

– Мені шкода… дуже шкода.

Єдина в усьому світі, залишена без рідних, друзів, товаришів, Карро через біль та розпач підняла голову до світла, натягнувши ланцюги ще сильніше. Ні. Вона більше не буде плакати. Чудовиська не плачуть; вони приймають свою долю. І Карро посміхнулась, перед смертю їй хотілося позбутися присмаку крові та попелу, хотілося чогось солодкого, теплого, як той чай, який вона пила востаннє із свого нового чайника, найкращого подарунка на всій землі. І чай… навіть якщо його подарувала Лу.

Що демонам довіряти неможливо, вона знала. Але хотіла забути, і забула.

«Так тому і бути».

Біль почався зі спини; пекучий, страшна пожежа охопила кожну клітину тіла. Карро не стримала крик і ще більше вигнулась до смертельного світла, натягнуті ланцюги задзвеніли, стукіт серця та шум у вухах виштовхнули всі інші звуки й голоси. Але один пробивався скрізь тьмою, що прийшла після світла.

Єдиний крик, який розривав серце.

– Це не вона! – Ерел навіть забув свою промову, в якій наголошував, що демонів не слід жаліти.

– Як це, не вона? – Ама здивовано схопився за серце, перевівши погляд на Карро. Вона заворушилася, охоплена болем, коли чутно був надривний стукіт серця.

А потім знову прийшла довгоочікувана темрява. Світ загасив свічки, залишившись у темряві, де не було кольорового скла.

– Це не той демон, не та демониця, – Ерел одним швидким рухом зняв з неї капюшон, заглянув у очі й обережно відв’язав маску, яка була повністю просочена кров’ю, і з жахом дивився на демона, ніби то була невинна людина. Його долоні відразу стали червоними, він тримав Карро за спину й підтримував голову, не вірячи своїм очам. – Ніколи б таке не сказала, тільки якби небеса впали.