Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

Ці молюски мають видовжену форму і бувають різних розмірів – від трьох до вісімнадцяти дюймів завдовжки, а я бачив кілька особин, які досягали двох футів. У поперечнику вони майже круглі, від одного до восьми дюймів завтовшки, але трохи плескаті з одного боку, яким вони повзають по дну. На мілку воду вони вилазять у певну пору року, мабуть, для розмноження, бо їх часто знаходять по двоє. Коли вода нагрівається, вони повзуть до берега і часто опиняються на такій мілині, що під час відпливу залишаються на суходолі під гарячими променями сонця. Але потомство вони, мабуть, залишають на глибині, бо ми ніколи не бачили малих молюсків на мілкому, туди виповзають лише дорослі особини. Годуються вони переважно тими самими зоофітами,[73] з яких утворюються корали.

Збирають трепангів переважно на глибині трьох-чотирьох футів; на березі їх розрізають з одного кінця ножем – глибина розрізу може бути дюйм або більше, залежно від розміру молюска. Крізь отвір видавлюють нутрощі, які майже нічим не відрізняються від нутрощів інших нижчих створінь, що живуть у морі. Потім їх промивають і проварюють при певній температурі, яка не повинна бути ні надто високою, ні надто низкою, потім заривають на чотири години в землю, знову проварюють протягом короткого часу, після чого підсушують на сонці або на вогні. Особливо цінуються трепанги, висушені на сонці, але за той час, який потрібен, щоб приготувати один пікуль (133 1/3 фунта) на сонці, на вогні можна заготовити тридцять пікулів. Добре висушені трепанги можна зберігати без особливого ризику в сухому місці два-три роки; але раз на кілька місяців – скажімо, чотири рази на рік – треба наглядати, чи вони, бува, не відвологли.

Як було вже згадано, китайці вважають трепангів особливим делікатесом, вірячи, що він у чудесний спосіб зміцнює і підживлює організм і відновлює сили при статевому виснаженні. В Кантоні[74] перший сорт продають по дев’яносто доларів за пікуль; другий – по сімдесят п’ять; третій – по п’ятдесят; четвертий – по тридцять; п’ятий – по двадцять; шостий – по дванадцять; сьомий – по вісім і восьмий сорт по чотири долари за пікуль. Одначе невеличкі партії цього товару часто відправляють також у Манілу, Сингапур і Батавію».

Таким чином угоду з тубільцями було вкладено, і ми негайно вивантажили на берег усе необхідне для розчищення майданчика та спорудження будівель. Біля східного берега затоки, де на відносно невеликій відстані від рифів, багатих на трепанги, було багато лісу й прісної води, ми вибрали велику рівну ділянку. Потім жваво взялися за діло й на превелике здивування дикунів швиденько звалили стільки дерев, скільки їх було треба для будівництва, обтесали колоди для каркасів і через два або три дні робота просунулася настільки, що ми могли довірити її завершення трьом матросам, які зголосилися залишитись на острові. Це були Джон Карсон, Елфред Гарріс і Петерсон (забув його ім’я), усі троє, якщо не помиляюсь, уродженці Лондона.

На кінець місяця ми були готові до відплиття. Правда, ми погодилися зробити прощальний візит до села, й оскільки Ту-Віт так наполегливо домагався, щоб ми виконали свою обіцянку, то ми визнали за небажане ризикувати, ображаючи його відмовою. Я певен, у ті дні ніхто з нас не мав найменшого сумніву в приязному ставленні дикунів. Вони незмінно були до нас дуже поштиві, охоче допомагали нам у роботі, пропонували те або те, причому часто безкоштовно і не поцупили в нас жодної речі, хоча бурхливий захват, з яким вони приймали наші подарунки, свідчив, що наші товари вони цінують високо. Особливою послужливістю відзначалися в них жінки, і взагалі ми були б найпідозріливішими істотами на світі, якби допустили думку про підступність людей, котрі ставилися до нас так добре. Та знадобилося зовсім мало часу, аби стало очевидно, що за їхньою вдаваною дружелюбністю таївся глибоко обміркований план нашого знищення і що остров’яни, яких ми цінували так високо, виявилися найбрутальнішими, найпідступнішими і найкровожерливішими мерзотниками з тих, які будь-коли оскверняли лице нашої планети.

Першого лютого ми зійшли на берег, щоб вирушити до села. Хоча, як я вже згадував, ми не плекали найменшої підозри, ми не знехтували необхідних заходів остороги. На шхуні залишилися шестеро чоловік, і їм було наказано ні під яким приводом не допускати, щоб тубільці наближалися до судна під час нашої відсутності, й постійно залишатися на палубі. Ми підняли абордажні сіті, набили в гармати подвійні заряди картечі, а фальконети[75] зарядили рушничними кулями. Якірну линву було вибрано до натягнутого стану, і шхуна стояла за милю від берега на такій позиції, що жоден човен не міг наблизитися до неї непоміченим і не потрапити відразу під прицільний вогонь наших фальконетів.

Без шістьох матросів, залишених на шхуні, наш береговий загін нараховував тридцять два чоловіки. Ми були озброєні до зубів рушницями, пістолетами й абордажними шаблями; крім того, кожен мав при собі довгого морського ножа, дуже схожого на мисливський, яким так часто користуються в наших західних та південних штатах. Сотня воїнів у чорних шкурах зустріли нас на березі, щоб супроводжувати в село. Ми з подивом відзначили, що в них не було зброї, і на наше запитання, чому це так, Ту-Віт коротко відповів: «Матті нон ві па па», що означало: «Там, де всі брати, зброя непотрібна». Ми прийняли його слова за щиру правду і вирушили в дорогу.

Наш кортеж проминув джерело та струмок, про які я згадував, і ввійшов до вузької ущелини, що вела крізь гори з мильного каменю,[76] серед яких лежало село. Ущелина була дуже нерівна, і не дивно, що під час нашого першого візиту в село Клок-Клок ми пробралися крізь неї з великими труднощами. Загальна довжина ущелини становила півтори-дві милі. Вона звивалася між горами (мабуть, у давніші часи тут було річище бурхливого потоку), і через кожні двадцять ярдів стежка круто завертала. Схили, я певен, були в середньому сімдесят-вісімдесят футів заввишки по всій їхній протяжності, а в деяких місцях вони здіймалися стрімкими урвищами до карколомної висоти, так затуляючи небо, що донизу майже не проникало денне світло. Середня ширина яру становила близько сорока футів, але іноді він так звужувався, що по ньому могли пройти лише п’ятеро-шестеро чоловік у шеренгу. Одне слово, в усьому світі не знайшлося б зручнішого місця для влаштування засідки, і цілком природно,