Читати книгу - "Жінка у вікні"

Мій телефон.

Я ляснула себе по кишенях — передніх, задніх, пальто, а тоді згадала, як Ед схопив його, відвів від мене; як він впав на підлогу, покрутився там, брязкаючи у мене між ногами, а літери того імені горіли на екрані.

Я втретє запірнула до машини, обмацала стелю, нарешті знайшла його на лобовому склі, екран лишився неушкодженим. Несподівано було побачити його таким непошкодженим; мій чоловік стікав кров’ю, донька важко травмувалась, я й сама травмувалась, наш позашляховик розтрощило, а на телефоні — жодного сліду. Ніби релікт з іншої ери, іншої Землі. Екран показував 22:27. Ми пробули тут майже півгодини.

Присівши у кабіні, я провела пальцем по цифрах 911 на екрані та піднесла телефон до вуха, відчувши, як він дрижить у мене на щоці.

Нічого. Я скривилась.

Завершила виклик, вилізла з машини, перевірила екран. Сигнал відсутній. Я вклякла на снігу. Набрала номер знову.

Нічого.

Ще двічі.

Нічого. Нічого.

Я підвелася, впилася у кнопку гучномовця, підвела руку догори. Нічого.

Обійшла машину, спотикаючись у снігу. Набрала знову. І знову. Чотири рази, вісім разів, тринадцять разів. Я втратила лік.

Нічого.

Нічого.

Нічого.

Я закричала. Крик вирвався з мене, обпалюючи горло, розколюючи ніч, ніби льодову кірку, згасаючи у зграї відлунь. Я кричала, доки не почав пекти язик, доки у мене не зник голос.

Крутнулась. Запаморочилося в голові. Швиргонула телефон на землю. Він загруз у снігу. Я підняла його, глянула на вологий екран і шпурнула ним знову, подалі. Паніка нахлинула на мене. Кинулась, попорпалась у снігу. Зімкнула на ньому руки. Струсила сніг, подзвонила знову.

Нічого.

Я повернулася до Еда з Олівією; вони так і лежали, пліч-о-пліч, нерухомі, відблискуючи під Місяцем.

Ридання виштовхнулося мені з рота, розпачливо шукаючи повітря, хльоснуло мені крізь губи. Ноги підкосилися піді мною, коліна зігнулися, ніби складані ножі. Я поточилася на землю. Підповзла до чоловіка й доньки. Я плакала.

Коли я прокинулась, мої пальці скрючилися й посиніли, заклякши навколо телефону. На ньому — 00:58. Батарея майже розрядилась, залишилось 11 %. Не має значення, подумала я; не могла подзвонити на 911, не могла подзвонити нікому.

Все одно, спробувала ще раз. Нічого.

Повернула голову ліворуч, праворуч: Ед і Лівві, по обидва боки від мене, їхнє дихання неглибоке, але рівне, кров на обличчі в Еда запеклася, Олівії до щік поприлипало волосся. Я притиснула долоню до її лоба. Холодний. Може, краще було лишитися в машині? Але що, коли… Не знаю… Що, коли вона скотиться? Якщо вона вибухне?

Я сіла. Підвелася. Зиркнула на потрощений корпус машини. Оглянула небо — Місяць уповні, розсип зірок. Повільно повернулася до гори.

Я підійшла до неї, розмахуючи телефоном перед собою, ніби чарівною паличкою. Натиснула великим пальцем на екран, увімкнула ліхтарик. Жорстке світло, дрібна зірка в моїй руці.

Поверхня скелі в такому освітленні була гладкою й бездоганною. Нікуди просунути пальці, нічого вхопити, жодної бур’янини чи гілки, жодного виступу — тільки порода і голяк, непривітний, як стіна. Я вшир обійшла наш невеличкий стрімчак, оглянула кожен дюйм. Я націлилася світлом вгору, доки ніч не задушила його.

Нічого. Усе стало нічим.

Залишилося 10 % заряду. Час — 01:11.

Дівчинкою я любила сузір’я, досліджувала їх, літніми вечорами на задньому дворі малювала свої мапи зоряного неба на сувоях цупкого обгорткового паперу, в оточенні млявих синіх мух і трави, що поколювала лікті. Тепер вони розкинулися переді мною, зимові герої, що обсипали ніч. Яскравий і підперезаний Оріон; за ним стрибає Великий Пес; Плеяди, що, ніби коштовності, виструнчилися на плечі у Тільця. Близнята. Персей. Кит.

Своїм зраненим голосом я бурмотіла їхні імена, ніби замовляння для Еда та Лівві, доки їхні голови підіймалися та опускалися у мене на грудях разом із диханням. Я погладжувала їхнє волосся, губи, щоки.

Усі ті зірки були яскраво-холодними. Ми трусилися під ними. Ми засинали.

Час 04:34. Я прокинулася від тремтіння. Перевірила їх обох: спочатку Олівію, потім Еда. Я трохи протерла йому обличчя снігом. Він не рухався. Я втерла снігу йому в шкіру, скидаючи пласти сукровиці; він смикнувся.

— Еде, — сказала я, торсаючи його плече. Ніякої відповіді. Я ще раз перевірила його пульс. То швидший, то слабший.

Поскаржився мій шлунок. Ми так і не повечеряли, згадала я. Вони, мабуть, вмирають із голоду.

Пригнувшись, я залізла до машини, де світло від панелі потьмяніло, згасаючи. Он він, причавлений на боковому пасажирському вікні — речовий мішок, куди я спакувала сандвічі й пакети із соком. Я вхопила лямку в кулак, і в той момент панель згасла.

Знову назовні, я зняла поліетиленову обгортку з одного сандвіча, скинула набік, після чого її підхопив легкий вітерець, і я прослідкувала, як та відлетіла геть, делікатно, ніби фея, ніби блукаючий вогник[237]. Я відірвала шматочок хліба, піднесла його Олівії.

— Агов, — пробурмотіла я, погладжуючи її по щоці, й її очі розплющились. — Ось. — Я дала їй хліба, запихаючи його в кутик рота. Вона розтулила губи; хліб там покрутився, ніби невмілий плавець, а тоді потонув у неї під язиком. З пакета соку я зняла соломинку, проколола упаковку. Крізь отвір полився лимонад, скрапуючи на сніг. Я підклала руку під голову Олівії, піднесла її обличчя до соломинки, натиснула на пакет. Лимонад пролився їй із рота. Вона закашлялась.

Я підняла її голову ще вище, і ковточками колібрі вона потягла рідину. Через мить її череп прихилився мені на руку, а повіки ковзнули, приховуючи очі. Я ніжно поклала її на землю.

Далі Ед.

Я вклякла перед ним, але він не відкривав рота, навіть очі не розплющував. Я штовхала шматочок хліба йому між губ, гладила його щоку, ніби це могло розімкнути його щелепи, але він все одно не рухався. Усередині розросталася паніка. Я приклала голову йому до обличчя. Потік дихання, слабкий, але наполегливий, нагрів мені шкіру. Я видихнула.

Хоч він і не міг їсти, він точно міг пити. Я обтерла його сухі губи грудкою снігу, потім просунула соломинку до рота. Стиснула пакет пальцями. Сік потік по обох щоках, збираючись у щетині.

— Ну ж бо, — благала я, але рідина продовжувала стікати йому по підборідді.

Я витягла соломинку й поклала ще одну грудку зледенілого снігу йому на губи, потім на язик. Хай він тане й стікає йому до рота.

Я всілася на снігу, посмоктала соломинку. Лимонад був надто солодкий. Та я все одно спорожнила упаковку.

У витягнутому з машини речовому мішку були теплі куртки й