Читати книгу - "Жінка у вікні"

Поглянула на небо. Воно було до неможливості великим.

Світло осіло на моїх повіках, ніби мало вагу. Я розплющила очі.

І одразу ж примружилась. Над головою розпростерлося небо, непорушне, нескінченне, глибоке море хмар. Сніг просіювало цвітом кульбаби, який розривався у мене на шкірі. Я перевірила телефон: 07:28; 5 % заряду.

Олівія трохи посунулася уві сні, навалилася на свою ліву руку, тоді як права так і лежала відкинута осторонь. Щокою вона притулилася до землі. Я повернула її на спину, витерла сніг зі шкіри. Ніжно обмацала мочку її вуха.

Ед не рухався. Я прихилилася до його обличчя. Він ще дихав.

Перед тим я запхала телефон у кишеню джинсів. Тепер вихопила його, стиснула на удачу, вкотре набрала 911. На одну бездиханну секунду я уявила, що додзвонилася, майже почула трель гудків у вусі.

Нічого. Я витріщилася на екран.

Перевела погляд на машину, що безпорадно лежала на спині, ніби поранена тварина. Вона виглядала неприродно, навіть збентежено.

Кинула погляд на долину під нами, всипану колючими деревами, а вдалині розгорнулась тонка срібляста стрічка ріки.

Я підвелась. Озирнулась.

Гора височіла переді мною. В денному світлі я змогла помітити, що недооцінила, як задалеко ми звалилися, — дорога над нами височіла як мінімум ярдів за двісті, а гладінь скелі виглядала ще неприступнішою, ніж вночі. Вгору-вгору-вгору дерся мій погляд, доки не дотягнувся до вершини гори.

Рука потяглася до горла. Ми пролетіли аж звідти. Ми вижили.

Я закинула голову ще далі назад, щоб вихопити поглядом небо. І примружилась. Воно здавалося надто широким, якимось надто масивним. Я відчула себе фігуркою в ляльковому будинку. Могла побачити себе ззовні, здалеку, маленьку цяточку. Я крутнулася навколо своєї осі, захиталась.

Світ поплив перед очима. Якийсь спазм обхопив мої ноги.

Я струснула головою, протерла очі. Світ угамувався, повернувшись у свої рамки.

Кілька годин я подрімала між Едом та Олівією. Коли я прокинулась, було 11:10; сніг сипав на нас хвилями, вітер над головою тріщав, як батіг. Неподалік зазвучав низький гуркіт грому. Я стерла снігові пластівці з обличчя, зіп’ялась на ноги.

Те саме мерехтіння зору, ніби брижі на воді, і цього разу мої коліна зімкнулися одне з одним, ніби два магніти. Я почала сповзати на землю.

— Ні, — промовила я згрубілим, потрісканим голосом. Опустила руку на сніг, сперлася на неї.

Що зі мною не так?

Немає часу. Немає часу. Я відштовхнулася від землі, підвелась. Побачила Еда та Олівію на землі, напівпохованих під снігом.

І почала затягувати їх до машини.

Як тоді повз час? За наступний рік здавалося, що місяці минали швидше, ніж ті години з Едом і Лівві на тій перевернутій стелі, доки сніг за вікнами підіймався, ніби хвиля припливу, а лобове скло скрипіло й тріщало під його блискучою вагою.

Я співала їй — популярні пісні, дитячі віршики, мелодії, які сама вигадувала, — доки шум іззовні усе голоснішав, а всередині салону все темнішало. Я розглядала її вушні раковини, погладжувала їх пальцем, мугикала в них. Узяла його долоні у свої, обвила його ноги своїми, зв’язала його руки своїми. Я згризла сандвіч, вижлуктила ще пакет соку. Відкоркувала вино, доки не згадала, що воно призведе до зневоднення. Але я хотіла. Я хотіла вина.

Здавалося, ніби ми опинилися під землею; ми зарилися в якомусь таємному темному місці, ми заховалися від світу. Я не знала, коли ми виберемося на поверхню. Як ми виберемося. Якщо.

В якусь мить телефон розрядився. Я заснула о 15:40, з двома відсотками заряду, а коли прокинулася, екран був темним.

Світ мовчав, його тишу переривали тільки лементи вітру, інколи ще Лівві, котра висмикувала диханням повітря, та Ед, у якого в горлі щось кволо потріскувало. Та я, зі схлипуваннями, що зачаїлися десь усередині.

Тиша. Абсолютна тиша.

У лоні кабіни я опритомніла з посоловілими очима. А тоді я побачила світло, що ззовні заливало машину, побачила похмуре сяйво за лобовим склом і почула тишу так, як раніше чула шум. Вона оселилася в машині, ніби жива істота.

Я звелася на руки й коліна і потяглася до ручки дверцят. Ручка підбадьорливо клацнула, але двері не піддались.

Ні.

Колінами я посунулась, перекотилася на болючу спину, вперлася ногами у дверцята й натиснула. Вони посунулися по снігу, а тоді спинились. Я вдарила по вікну, цокнула по ньому своїми підборами. Затинаючись, дверцята відчинились. Невелика лавина снігу просипалась у салон.

На животі я виповзла назовні, зімкнувши очі від світла. Коли я знову їх розплющила, то побачила світанок, що кипів над далекими горами. Я зіп’ялася на коліна, оглянула світ навколо себе: просочену білизнòю долину; ту віддалену річку; плюшеві снігові опади у себе під ногами.

Мене хитало на колінах. А тоді я почула тріск і здогадалася, що то руйнується лобове скло.

Я занурила у сніг спочатку одну ногу, потім другу, доки наткнулася ногами на передок машини, переконалася, що скло проламується всередину. Назад до пасажирських дверцят, назад у салон. Я знову витягла їх із розтрощеної машини, спочатку Лівві, потім Еда; знову я поклала їх пліч-о-пліч на землі.

І коли я отак стояла над ними, виштовхуючи перед собою пару з рота, світ знову почав розпливатися перед очима. Небо, здавалося, випнулося на мене, почало на мене тиснути; зім’ята ним, я впала, стиснувши повіки, моє серце молотом гупало у грудях.

Я завила, як дика тварина. Я перевернулася на живіт, обхопила руками Олівію та Еда, притисла їх до себе, а сама ридала у сніг.

Так вони нас і знайшли.

67

У понеділок зранку я прокидаюся з бажанням поговорити з Веслі.

Я заплуталася у простирадлах, доводиться здирати їх із себе, ніби шкірку яблука. Сонце заливає світло крізь вікна, осяваючи постільну білизну. Моя шкіра світиться від тепла. Почуваюся на диво прекрасно.

Мій телефон лежить на подушці біля мене. На мить, доки гудок муркоче мені у вусі, я думаю, чи не міг він змінити номер, та потім чую, як гримить його голос, непереборно гучний, як завжди: «Залиште повідомлення», — командує він.

Цього я не робитиму. Натомість я телефоную в офіс.

— Це Анна Фокс, — кажу я жінці, яка відповідає на дзвінок. Голос у неї молодий.

— Докторко Фокс, це Фібі.

Я помилилась.

— Перепрошую, — кажу я. З Фібі я працювала близько року. Точно не молода. — Я вас не впізнала. Ваш голос.

— Усе нормально. Я, здається, застудилася, тому, мабуть, і голос у мене інший. — Вона есенційно ввічлива. Типова