Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Генерал зберігав мовчання найдовше. Він сидів, схрестивши пальці, його обличчя залишалося незворушним, але в очах відбивалася боротьба.

Анна не була солдатом. Вона не проходила жорсткої перевірки, як військові чи спецагенти. Її підібрали за профілем, за її здібності до імпровізації та адаптації. Але тепер виявилося, що її завданням від початку було не дослідження минулого, а зрада проекту.

Генерал розумів, що перед ним стоїть важке рішення.

- Ми не можемо довіряти їй, як раніше. - нарешті заговорив він. - Але ми також не можемо дозволити собі її втратити.

- Ви хочете залишити її в команді? - здивувався Микола.

Генерал повільно кивнув.

- У нас немає часу на пошук і підготовку нового кандидата. І, якщо бути чесним… Я вірю, що вона справді хоче виправити свою помилку.

Марк обережно запитав:

- І що тепер? Ми просто підемо далі, як ніби нічого не сталося?

- Ні. - похитав головою генерал. - Вона більше не матиме доступу до стратегічних даних без нашого контролю. Вона буде під постійним наглядом. І головне - вона повинна допомогти нам з’ясувати, що Герасименко і його люди планують далі.

- Ви хочете використати її як подвійного шпигуна? – здогадався Ігор.

- Якби у нас був вибір, я б так не робив. - серйозно відповів генерал. - Але зараз ми граємо проти компанії, яка має вплив на міністерство. Вони можуть відібрати у нас контроль над комплексом у будь-який момент. Нам потрібен хтось, хто допоможе передбачити їхні дії.

- Інакше ця технологія опиниться у їхніх руках. - тихо додав Марк.

Усі мовчали, обмірковуючи сказане.

Микола, досі не впевнений у правильності цього рішення, скривився:

- Сподіваюся, ми про це не пошкодуємо…

Генерал підвівся.

- Я теж. Але зараз у нас немає іншого виходу.

Ніхто не заперечував.

Довіра була підірвана, але гра тривала, і тепер вона стала ще небезпечнішою.

Анна, після свого зізнання, намагалася триматися подалі від загальної уваги. Вона розуміла, що багато хто тепер ставиться до неї з недовірою. Проте вона також знала, що її слова вже змінили хід подій.

Хоча вона не підозрювала, що була не єдиною, хто працював на компанію.

У цей самий вечір, коли Анна розповіла правду генералу та команді, один із працівників комплексу – непомітний, тихий інженер, що працював із системами безпеки, діставши з кишені телефон, швидко набрав зашифрований номер.

- Вона здала нас. - прошепотів він.

Його голос був твердий, без жодних емоцій.

На іншому кінці зв’язку відповіли швидко:

- Як це сталося?

- Вона зізналася перед генералом і командою. Все. Вона завадила нашому плану.

Декілька секунд мовчання. Потім:

- Ми пришвидшуємо операцію. Чекай наказів.

Зв’язок обірвався.

Інженер повільно заховав телефон, озирнувся довкола, перевіряючи, чи ніхто його не бачив, і спокійно вийшов із кімнати.

За кілька годин після цієї розмови в одному з кабінетів престижного бізнес-центру міста зібралися кілька людей.

Серед них – Герасименко, один із впливових членів компанії, який керував операцією щодо комплексу. Його погляд був холодний, жорсткий. Він уважно вислухав доповідь, потім зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

- Значить, вона більше не під контролем.

- Так. Якщо нічого не зробимо, військові можуть встигнути нас випередити. – сказала одна з жінок.

Герасименко перевів погляд на інших людей у кімнаті.

- Часу більше немає. Ми пришвидшуємо процес. Міністерство отримає наш ультиматум вже завтра.

Його підлеглі кивнули.

- Військові не віддадуть контроль без боротьби. - зауважив один із них.

- Значить, треба зробити так, щоб у них не залишилося вибору. - відповів Герасименко. Його очі блиснули. - Незабаром комплекс буде під нашим контролем.

Наступного ранку в міністерстві безпеки України отримали закритий пакет документів, позначений грифом «Конфіденційно». Його доставили особисто в руки одному з керівників департаменту внутрішньої безпеки. В середині містилося офіційне звернення від ради директорів компанії «Tech Industries», це не здивувало керівника, адже вони розглядали цю компанію, як претендентів на керування проектом, але через багато пліток про його власника, та інші фактори вони віддали пріоритет військовим.

Компанія вказала на недоліки у керівництві, про які їм докладала Анна, та інші шпигуни в комплексі. Було розписано кожен недолік, ризик, до якого вдавалися військові, їх невміння забезпечити засекречення інформації, та недолугу перевірку кандидатів, що і спричинила витік інформації, після чого додаючи свої методи запобігання таких проблем, або їх вирішення.

У департаменті безпеки відреагували негайно. Документи були направлені для вивчення аналітичній групі, а також передані військовому командуванню, яке контролювало комплекс.

Вже за кілька годин генерал Соколов, отримавши відповідні дані, скликав термінову зустріч із керівниками підрозділів. Усі знали: це не просто запит, а спроба змусити їх поступитися контролем.

Тим часом у самому комплексі ситуація залишалася напруженою.

Анна ходила по коридорах із тягарем на серці. Вона знала, що її визнання запустило ланцюг подій, який вже неможливо було зупинити. Тепер вона боялася не за себе, а за своїх колег.

Вона не знала, але підозрювала, що хтось в комплексі вже передав інформацію про її розкриття, але була впевнена, що компанія не дозволить їй просто так вийти з цієї гри.

Марк, який водночас і довіряв Анні, та з іншої сторони не мав бажання її бачити, ходив довкола свого столу. Він кілька разів вирішував поговорити з нею, але щоразу не міг знайти для цього сили.

Ігор тим часом продовжив працювати у лабораторії, з іншими вченими та інженерами над портативною технологією. Проте він також помічав зміни навколо. У комплексі почало відчуватися щось тривожне. Здавалося, що тепер кожен підозрює іншого у схожих мотивах.