Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Військові стали більш обережними, частіше проводили перевірки. Начальники підрозділів виглядали стурбованими, часто спілкувалися пошепки.

Марк вирішив звернутися до генерала Соколова напряму.

- Щось відбувається. - сказав він, коли вони зустрілися у службовому кабінеті. - Всі ходять напружені, наче щось очікують.

Генерал подивився на нього важким поглядом.

- Ти не помиляєшся, Марк. Ми отримали документи з міністерства. Компанія офіційно вимагає передати їм контроль над комплексом.

- Що? - Марк відчув, як холодок пробіг по спині. – Швидше ніж говорила Анна.

- Вони підготували юридично обґрунтовану заяву. І, що найгірше, у міністерстві вже починають схилятися до їхньої пропозиції.

Марк зітхнув і провів рукою по волоссю.

- Якщо вони отримають контроль…

- Ми втратимо будь-яку можливість впливати на те, що буде далі. - завершив за нього генерал. - І я не впевнений, що вони не зроблять те, чого боявся Віктор.

Марк мовчав. Він розумів, що говорив генерал. Компанія не мала моральних обмежень. Вони могли використати машину часу для чого завгодно - від продажу інформації урядам до зміни ходу історії в своїх інтересах.

Він розвернувся і вийшов із кабінету. Йому потрібно було поговорити з Ігорем.

У лабораторії Ігор переглядав нові результати щодо часових вихорів обговорюючи їх з інженерами. Вони все більше вірили в те, що у них вийде винайти портативний пристрій.

Коли Марк увійшов, Ігор підняв голову.

- Щось сталося?

Марк різко сів на стілець навпроти.

- Вони вже почали діяти.

Ігор на кілька секунд застиг.

- Виходить викриття, змусило їх прискоритись.

- Саме так. І якщо вони візьмуть все під свій контроль, ми не зможемо їх зупинити.

Вони мовчки дивилися один на одного, розуміючи, що тепер їм потрібно діяти.

І тепер у них було дуже мало часу.

Підготовка до передачі комплексу йшла швидко, навіть занадто. Компанія діяла методично, без жодних затримок. Уже за день після ультиматуму до комплексу прибули представники міністерства - цивільні аналітики, юристи та спеціалісти, які перевіряли документацію, фінансові звіти та технічні розробки.

Генерал Соколов не приховував своєї люті. Він ходив комплексом, мов поранений звір, контролюючи кожен етап процесу. Військові відчували наростаючу напругу, але більшість мовчала - наказ є наказ.

Марк спостерігав за цим із глибоким занепокоєнням. Він і решта команди вже знали про рішення міністра - через тиждень комплекс офіційно передавали в нове підпорядкування. Зупинити цей процес було майже неможливо.

У лабораторіях запанувала тривожна атмосфера. Вчені намагалися врятувати хоча б частину досліджень, приховуючи деякі файли в зашифрованих архівах або переписуючи їх на особисті носії. Але багато хто розумів, що компанія, отримавши повний контроль, проведе тотальний аудит. Приховати щось буде складно.

Ігор, незважаючи на постійну зайнятість, все частіше замикався в лабораторії, переглядаючи свої записи та розрахунки. Він намагався хоча б частково зрозуміти, як можна повторити експерименти, навіть якщо у них заберуть усе обладнання.

Анна почувалася все гірше. Вона розуміла, що саме через неї процес пришвидшили. Її зізнання вдарило по таємним планам компанії, і тепер вони діяли без зволікань. Але головне було не це - їй було соромно перед командою.

Кожен день почав нагнітати, з кожним днем до передачі комплексу ситуація стала ще більш напруженою. Військові почали помічати, що їх поступово відсторонюють від критично важливих зон. Охорона об’єкта все ще залишалася під їхнім контролем, але деякі відділи вже працювали під керівництвом цивільних радників.

Серед офіцерів ширилися чутки. Дехто вважав, що це тимчасово і міністерство передумає. Інші розуміли, що рішення прийнято на найвищому рівні, і оскаржувати його ніхто не буде.

Генерал Соколов вийшов із кабінету міністра похмурий і мовчазний. Його зустрів один із підлеглих.

- Що сказали?

- Наказ підтверджений. - відповів генерал.

Офіцер кивнув.

- І що далі?

- Працюємо, поки не скажуть інакше. - сухо відповів Соколов і пішов далі коридором.

Але було зрозуміло - ніхто не хотів просто так віддавати проект.

У цей же вечір Ігор, Марк і кілька вчених працювали в лабораторії, аналізуючи старі записи досліджень. Вони шукали хоч якусь зачіпку, яка могла б допомогти зрозуміти, як діяти далі.

І тоді Ігор звернув увагу на один старий звіт.

- Це… дивно. - пробурмотів він, переглядаючи дані.

Марк підійшов ближче.

- Що знайшов?

Ігор мовчки вказав на графіки.

- Це звіт про перший тест речовини «Хроно-86». Але тут вказано, що в складі були домішки, які раніше не фіксувалися.

- Але вчені не змогли дослідити її склад. – сказав Марк.

- Так, але виходить, що деякі домішки все ж таки вони змогли виділити, та знайти.

- І що це означає?

- Що ми могли упустити дещо важливе… можливо, ми так і не дізнаємося всього про цю речовину.

Вони обмінялися напруженими поглядами.

Це могло змінити все.

Але часу залишалося обмаль.

Ігор сидів за великим металевим столом, покритим листами паперу, численними відкритими звітами і нескінченними списками хімічних елементів, які, здавалося, мали ще більше значень, ніж було можливо вкласти в будь-який розум. На екрані перед ним блискавично змінювалися графіки, діаграми, структурні формули, і кожен елемент з цих графіків давав усе більше підказок про те, як можна було б зламати реальність часу.

Натрапивши на відкриті домішки речовини, Ігор був приголомшений, це могло допомогти з проектуванням пристрою, але момент зовсім не підходящий, у них залишалося менше тижня на можливість роботи у комплексі.

Дані, які він на перший погляд не звернув уваги - мікроскопічні частки, виділені з речовини «Хроно-86», що залишилися після перших експериментів. На ці домішки в лабораторії не звертали увагу, вважаючи їх зайвими й незначними. Але Ігор, по суті, був на межі відчаю - як би не старались, всі їхні попередні спроби переробити матерію на частки, здатні утримувати час, виглядали безнадійно марними. І тому він, зрештою, вирішив заглибитися в те, що залишалося. Його інтуїція, втім, не підвела.