Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Генрі все життя був холостяком, — сказав Вольфганг. — Сім’ї немає.
— Тож як тоді бути з авторським правом?
— Або будуть спадкоємці за заповітом, — відповіла Ліза, — або, припускаю, справу передадуть до суду на розгляд спадщини, і там визначать відповідного одержувача.
— І люди можуть стверджувати, що вони відповідні одержувачі, так?
— Так, це й означає розгляд спадщини — суд усе це врегульовує. — Ліза знизала плечима. — Але у випадку Генрі хто це може бути?
— Давно втрачені брати тощо, — пробурмотів Вольфганг, досі переглядаючи сторінки. — Вони виповзуть зі своїх схованок, щойно запахне грошима.
— А Ваєтт не підходить на роль спадкоємця?
— Тільки через те, що він видавець Генрі, — ні.
— Однак у них тривалі взаємини, — сказала Мейджорс біля косметичного дзеркала й маленьких шафок. — Можна припустити, що Ваєтт був спадкоємцем Генрі. Друзі на все життя можуть увійти до заповіту. Це знову дає Ваєтту мотив для вбивства. Але мотив для вбивства Ваєтта… Ну, друга в черзі людина, найімовірніше, дістане з цього вигоду. Гей, на тій ручці в його горлі зазначено бренд «Джеміні». Звідки беруть такі ручки?
— Це подарунок від видавництва, — відповів я. — У Ройса є така.
— Він тримав її під час своєї невеличкої промови, — сказав Вольфганг. — Смію сказати, він доклав чимало зусиль, щоб ми побачили її в його руці.
Я пригадав, як Ройс перелічував тих, хто зібрався, спрямовуючи ручку на кожного з нас. Це було гостре зауваження.
— Мабуть, у Мактавіша була така, — сказала Ліза. — Ви бачили подібну ручку в його номері?
Я похитав головою. Єдина ручка, яку я там бачив, — це фломастер. Але знову таки, я був там не першим. Що сказала Брук? «Я прийшла по сувенір, гаразд?»
— А у вас? — запитав Вольфганг. Мені довелося простежити за його поглядом, щоб побачити, на кого він дивиться. Ліза. — До того, як ви змінили видавця.
— Можливо, в мене десь є така, — відповіла Ліза. — Десь удома, у шухляді, без сумніву. Я публікувалась у «Джеміні» дуже давно.
— Зручно, — сказав Вольфганг.
— А як щодо цього? — Мейджорс указала на шафу, де поруч із мініатюрним сейфом, відчиненим і порожнім, лежали дві дерев’яні коробочки. Вона розпакувала одну. Всередині, поверх білої шовкової тканини, лежала ручка «Джеміні». Вона перевірила іншу — там було те саме. Я ніколи не замислювався над цим, але футляр для модної ручки був дуже схожий на труну. — Можливо, був і третій футляр.
— Що ви, в біса, всі робите? — запитав Аарон із дверей. Джаспер і Гаррієт зависли позаду: мабуть, це вони його привели.
— Розслідуємо, — відповів я.
— Міркуємо, — сказала Ліза.
— Читаємо, — мовив Вольфганг.
— Геть. Геть. Геть усі! — Аарон вивів нас у коридор і зачинив двері. — Не можу повірити, що ви змушуєте мене це говорити, але чи не могли би ви не грати в ігри біля тіла?
— Це не гра, — сказав я. — Якщо в цьому поїзді їде вбивця, ми хочемо з’ясувати, хто це, перш ніж він схопить ще одного з нас.
— Ще одного? — заскиглила Брук.
— Як скоро сюди прибуде поліція? — запитав я в Аарона.
— Ми посеред пустелі — вони не зможуть сюди дістатися.
— Хай прилетять гелікоптером, — запропонував я.
— Геть усі гелікоптери задіяні в гасінні лісових пожеж. — Він кусав губу. — Жодного вільного.
«Бісова пташка», — подумав я.
— Повернімося до Аліс-Спрінгс, — запропонувала Мейджорс. — Скільки це часу? Приблизно шість годин?
— О, то я просто розвернуся на сто вісімдесят градусів, добре?
— Ну тоді зупиніть потяг і викликайте автобус, — наполягав я.
— Ця залізниця досі працює і як вантажна лінія. Нам потрібно доїхати до своїх зупинок, щоб могли рухатися вантажні поїзди.
— Ну змініть клятий розклад вантажних перевезень, — втрутився Вольфганг. У всій своїй люті він лякав, навіть одягнутий у смугасту піжаму. Він нависав над Аароном. — Я хочу зійти із цієї купи брухту просто зараз.
Нарешті Аарон огризнувся:
— Слухайте! Жоден із вас не детектив і не поліціянт. Як і минулого разу, коли знайшли тіло, я попрошу вас повернутися до своїх купе й почекати. Ми зупинимося в Мангурі, де на борт зійде офіцер, пропустимо вантажний потяг, який їде позаду, а потім поїдемо прямо до Аделаїди.
— А як щодо Кубер-Педі? — запитала Ліза. — Це має бути наступна зупинка за маршрутом.
— Це невелике місто, але там щонайменше тисяча людей, правильно? — додав я.
— Ми не зупиняємося в Кубер-Педі, — відповів Аарон, — ми зупиняємося в Мангурі — найближчій точці на залізничній лінії до Кубер-Педі. Мангурі — це не повноцінна станція — це лише зупинка посеред пустелі, призначена для пропуску вантажної валки, і ми не маємо іншого вибору, окрім як прямувати до неї, якщо не хочемо, щоб на нас ззаду наштовхнувся вантажний поїзд. Між нами й містом — сорок кілометрів шахт. Повірте, найкращий план — зупинитися в Мангурі, пропустити вантажний потяг, а потім поїхати прямо до Аделаїди. Я сподіваюся приїхати туди приблизно за дванадцять годин до нашого початкового часу прибуття.
Вольфганг уже йшов геть.
— Ну, я сподіваюся, що не помру, — вигукнув він через плече. — Я поснідаю у своїй кімнаті, якщо дозволите.
Аарон підняв руки долонями догори, ніби показував, що не має нічого кращого для нас. Підійшла Синтія зі стільцем і всілася на нього в коридорі. Зрозуміло, що це за вказівкою: вона — охоронниця.
Адреналін спав, і час рушив. Уже майже світало. Мені здавалося дивним бажати доброї ночі — і надто формально, і через ситуацію, що склалася. Фрази на кшталт «приємних сновидінь» несли прихований сенс: «залишайся в безпеці». «Побачимося завтра» перетворилося на зловісне запитання. Але ми все одно висловили ввічливі побажання й поволі розійшлися. Ліза йшла за мною, коли я дійшов до дверей свого купе. Її купе було ближче до бару, а отже, вона навмисно пішла повз своє купе аж до мого.
— Що думаєте? — запитала вона. — Любов чи гроші?
— Це не можуть бути тільки гроші. Кожен, у кого є фінансовий мотив убити Мактавіша, не має мотиву вбити Ваєтта. — Я думав, власне, про Джаспера: мої пізні нічні роздуми про те, що він, можливо, хотів усунути конкурента, тепер здавалися хибними. Убити Мактавіша, щоб укласти угоду на книжку, мало сенс, і це зробило його моїм підозрюваним минулого вечора, але це давало йому, мабуть, найменший мотив убивати Ваєтта, з яким він щойно ту угоду уклав. — Звідки ви знали, що це станеться?
Ліза насупилася.
— Я цього не казала.
— Ви сказали, що щось станеться і я подумаю, що вбивця — ви. Можливо, ви очікували, що тіло знайдуть пізніше вранці. Можливо, Джаспер зіпсував план, виявивши його надто рано. Це те,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон», після закриття браузера.