Читати книгу - "Розколоте небо"

– Так, у нас є певні недоробки, – сказав він, відкашлявшись, – але й зроблено немало. Для виконання плану партії по хлібозаготівлі ми вилучили землі у середняків, одноосібників, куркулів та підкуркульників. Для виконання плану були також вилучені пшениця та жито. Проте і ці заходи не дали нам змоги повністю виконати план. У населення вже нема чого вилучати. Тож скажіть мені, будь ласка, як нам діяти надалі? І що робити для виконання плану?

– А ви впевнені, що увесь хліб вилучили? – Биков примружив очі.

– Так, – відповів парторг. – Працювала спеціальна комісія.

– А я так не думаю. Для виконання завдання, поставленого перед колгоспами, направлені на місця такі принципові комуністи, як я! Ми не допустимо зриву плану хлібозаготівель! Для цього за наказом Молотова і Кагановича ми створимо надзвичайні комісії, до яких залучимо молодь, тобто комсомольців. Потрібно створити такий осередок активістів, які стануть надійною опорою. Бригади активістів підуть по дворах примусово вилучати лишки зерна. Згребемо все під мітлу, але план виконаємо! Головне, залучити таких комсомольців, у яких є справжня більшовицька твердість і готовність за будь-яку ціну виконати поставлене перед нами політичне завдання. До активу ні в якому разі не повинні потрапити м’якотілі комсомольці, які виявляють сумніви та вагання. Потрібно буде діяти впевнено, рішуче, не звертаючи уваги на крокодилячі сльози. Сподіваюся, знайдуться такі? – Биков кинув орлиний погляд на присутніх.

Щербак сидів, нагнувши голову, тож довелося за всіх відповідати Лупікову.

– Так, Григорію Тимофійовичу, підберемо надійних комсомольців.

– Добре, – задоволено потер долоні Биков. – Негайно приступимо до створення комнезамів.

– Вибачте, чого? – запитав Лупіков.

– Комітетів незаможних селян, – пояснив новопризначений, – куди увійдете ви та надійні комсомольці. Я хочу зараз же познайомитися з такими людьми.

– Так… – Голова колгоспу услужливо заглянув в очі Бикову, – усі ж на роботі.

– Зробимо перерву, – сказав він. – Години вам вистачить?

– Добре. Так, вистачить! – закивав головою Семен Семенович.

– Оголошую перерву на одну годину! – голосно об’явив Биков.

Розділ 47

Один за одним підтягувалися комсомольці до нового приміщення сільради. На даху давнього будинку Павла Чорножукова майорів червоний прапор. Між нинішньою і колишньою садибою Павло Серафимович власноруч звів символічний паркан. Рідко набиті обаполки[21] дозволяли бачити весь невеликий двір Чорножукова та стару хату. Михайло швидко пробіг до приміщення, кинувши полохливий погляд на подвір’я. На його щастя, батька у дворі не було, бо ще почне дорікати, що не прийшов на похорони рідної матері.

Биков запропонував комсомольцям сісти.

– Представтесь, – наказав він.

– Михайло Чорножуков, комсомолець! – він підвівся першим.

– Семен Пєтухов, комсомолець.

– Йосип Пєтухов, комсомолець.

– Богдан Коляденко, комсомолець.

– Ганна Теслюк, комсомолка!

– Попенко Сергій, комсомолець, – представився останній.

– От і добре, – сказав Биков, уважно придивляючись до кожного.

Григорій Тимофійович до подробиць пояснив завдання, яке стоїть перед ними.

– Є до мене питання? – Биков на кожному з комсомольців затримав погляд.

– Товаришу Биков, – Михайло підвівся, – можете на мене покластися. Я з перших днів працюю у колгоспі, тоді ж вступив до лав комсомолу. Задача нелегка, але ми зробимо все можливе і неможливе, щоб її виконати. Запевняю, я не підведу!

– Так, – закивав головою Ступак. – Михайло – надійний комсомолець.

Він ще хотів додати, що Михайло – син куркуля, але з ідейних мотивів відрікся від батьків, але вчасно збагнув, що цим може все зіпсувати.

– Добре! Ти будеш у комісії.

– Я тільки хотів спитати, – сказав Михайло. – Я на роботі з п’ятої ранку до сьомої вечора, працюю бригадиром. Тож коли ходити по хатах та вилучати зерно?

– Ви будете звільнені від основної роботи та, як я уже зазначав, отримуватимете нагороду, відсотки від вилученого, – пояснив комуніст.

– Я теж буду чесно вилучати залишки зерна у багачів! – бадьоро почала Ганна. – Я змалку працювала у наймах. Досить гнути спину! Державі потрібний хліб – ми його дістанемо!

– Так! – підхопив Йосип Пєтухов. – Змусимо кровопивць віддати хліб у міста, де його чекають діти!

– Я повністю підтримую свого брата! – Семен підхопився як ужалений.

– Я теж згоден, – тихо сказав неговіркий Попенко.

– А ти чому сидиш такий мовчазний? – Биков звернувся до Коляденка, який не зронив жодного слова.

– Мені дещо не зрозуміло, – юнак підвівся.

– То запитуй!

– Деякі люди хочуть виїхати до міста, щоб там працювати, але на роботу можна влаштуватися лише за оргнаборами, – почав хлопець.

– А хто ті люди? – перебив його Биков. – Ледарі, які саботують плани заготівель. Гадають, у місті не потрібно працювати? Там уведена карткова система на хліб, а у колгоспі можна вдосталь заробити його на трудодні.

– Зараз припинили видачу хліба, – зауважив Богдан.

Биков запитально глипнув на Ступака.

– Так, – кивнув головою голова колгоспу, – бо не виконуємо план.

– Ось бачиш, юначе! Правління вимушене було піти на такий крок. І чому? Бо одні хочуть жити у місті, нічого не робити, а інші саботують здачу хліба на селі, – пояснив Биков.

– І все ж таки, – уперто продовжив Богдан, – чому селяни не мають паспортів і не можуть жити у своїй країні там, де вони хочуть?

– На думку нашого великого вождя Йосипа Віссаріоновича, селяни мають жити не там, де їм хочеться, а там, де потребують інтереси держави, – невдоволено, карбуючи кожне слово, пояснив Григорій Тимофійович. – Тепер у мене до тебе питання, – він упився в юнака очима. – Ти ідейно готовий бути членом комісії?

– Як я зрозумів, – спокійно сказав хлопець, – створюється комісія на кшталт карального загону?

– Ти що верзеш?! – скипів Лупіков й одразу ж став червоним від обурення.

Биков зупинив його порухом руки. Він підійшов до юнака, втупив у нього погляд.

– Ти відмовляєшся чи ні? – поставив питання руба.

– Убийте мене, але я не піду відбирати у людей останнє! – сказав Богдан.

– Підеш! – закричав Биков. – У мене підеш!

– А якщо не захочу? Хто мене змусить?

– Як ні, то поїдеш на Соловки,[22] якщо СВУ не пришиють.

Те страшне слово в селі почув Богдан, здається, ще у двадцять восьмому році. Ніхто до пуття не знав, що воно означає, але чули про нічні арешти по селах за те СВУ. Ходили чутки, що арештанти зникали безслідно. Богдан згадав хвору матір. Що буде з нею, якщо його заарештують за те СВУ? Як житимуть без нього молодші сестри-близнючки? Але як іти по хатах, трусити пусті торби людей, поруч із якими він виріс? Заглядати у порожні сусідські комори? Він не зможе.

– Вибачте, – сказав він тихо. – Я не зможу. Зараз не можу, – додав Богдан. – Згодом приєднаюся, а зараз мені потрібно морально підготуватися. Я не хочу підводити членів комісії.

– Я візьму його на поруки! – підвівся Йосип Пєтухов. – Можна?

– Можна, – відповів Биков. Йосип не