Читати книгу - "Дім для Дома"

— Як же ти будеш там? Зовсім сама... — не розуміла Оля.

— А я й так сама, — відповіла сестра. — До того ж я люблю помаранчевий колір, — Тамара рішучо поклала до валізи помаранчеву сукню, куплену ще, здається, у польській Легниці у шкільні роки: — Я, правда, зараз в цю сукню не поміщаюся... Але тепер схудну. Я збиратиму апельсини. Чи мандарини... Не пам’ятаю. Яка різниця?

Полковник і Оля сварилися та благали, вони чомусь не хотіли Тамару втрачати.

Я вийшов, я ненавиджу такі сцени — не пощастило ж з домом. Та все одно до мене доносилося з кімнати:

— Ти не розумієш, — я зможу! Я все життя мріяла їсти досхочу апельсинів. Ось там і наїмся... Чи там мандарини? Яка різниця! 

Музика

 Дивний збіг — саме того дня Цілики вперше після смерті Великої Ба наважуються ввімкнути магнітофон. Маруся протирає колекцію касет. Хоча пилу на них і немає: навіть коли Тамара заборонила музику — треба ж було горювати — Маруся все перебирала касети в коробочці. А касет багато — Марік, мабуть, часом брав данину товаром. Та де той Марік? Тільки музика й буде нагадувати про нього. Дівчинка натискає на кнопку — пахне гарячим пилом, і чути у тиші, як крутиться плівка.

Але, схоже, тиші в домі нарешті кінець: співають «наркомани на городі», потім англійською щось — про Москву й вітер змін. Я, до речі, давно намагаюся уявити собі цей вітер — які в ньому запахи? Listening to the wind of change, жінки готують сніданок. Смачно пахне яєчня. Може, й Цілики зміняться — будуть щасливими. Тільки Мама Оля раптом кричить на доньку:

— Ти що, Марусю? Не клади так хліб! Ніколи, чуєш мене?

Маруся застигає, намацує на столі буханець. Хліб лежить догори дриґом. Хоча, хто його знає, де вверх, де низ у хлібини? Якщо послухати полковника, в хмарах можна переплутати навіть, де небо, а де земля.

Ми вислуховуємо повчальну історію від колишньої вчительки:

— Так, як оце ти зараз, Марусю, катам хліб давали.

Мала зітхає. Згасає її недоречна усмішка. Вітер змін затихає, щоб поступитись наступному, менш оптимістичному треку. Настрій, що панував після смерті Ба, знову тут. Дарма вкотре дряпали підлогу, переставляючи шафи, дарма вішали штори — ті, що Ба тримала на чорний день. Чи не дарма — ось день прийшов.

— Яким катам, мам? Що ти вигадуєш?

Мама Оля заходиться пояснювати: раніше хліб для ката клали отак, догори дриґом, щоб і кат знав, де знайти свій хліб, і пекар був ніби непричетний.

— Той, хто пече хліб для ката, — теж трохи кат. Хіба ні? — пояснює Оля й не вірить собі сама.

А Маруся ображається. Її взагалі все частіше дратує ставлення матері. Ця надмірна опіка, ці казки про прозріння. Маруся виростає зі своєї недоречної усмішки, як з дитячої сукні. Ні, посмішка ще на місці — бо нічого для Марусі не означає. Але якби означала, здається, мала вже не дарувала б її так щедро. Вона дорослішає тепер особливо швидко — тепер, коли є перші втрати. Маша, Велика Ба, Марік...

Пристойний рахунок як на такий вік.

— Цікава історія, мам, — каже спокійно Маруся. — Але я ж не кат і не можу ним бути. І ти, і тітка Тамара, й дідусь. То яка різниця, яким боком покласти хліб? І, до речі, я поріжу його сама.

— Але ж ти...

— Спробуй зав’язати очі й порізати хліб, мам. Це не дуже зручно, але ти зможеш. Бабуся мені дозволяла, коли ми готували разом.

Оля зітхає, дістає з полиці баночку й вкладає Марусі в долоню:

— Ось перекис водню. На всяк випадок... Просто на всяк випадок. Ріж, що хочеш. Мені час.

І Оля йде на роботу, а ми залишаємось вдома. І цілий день подарована Маріком музика співає в магнітофоні. Саме в цей день. Навіть полковник вслухається — музика подобається йому. Тільки вона заглушає щось того вечора.

Маруся зменшує гучність:

— Що це було?

Тільки виє сигналізація десь далеко. Чи не далеко?

— Схоже на... — починає полковник. — Навіть не знаю.

Олі немає зі зміни. Довго. Старий хвилюється. Та ось її запах підіймається сходами.

Оля втомилася від незнайомців, пляшок кока-коли та сигаретних пачок, вона хоче тиші. Цілики вимикають усе — так, ніби якраз сьогодні віялове відключення світла знову добралось до їхнього дому. Тиша. Вітер носить вулицями газети й пластик — замість опалого листя. А у газетах — «Мафія! Хто наступний?» Місто засинає, львівська мафія прокидається — як у відомій грі. Оля спить, вона ще не знає: працювати в кіоску їй залишилось недовго. Марікова музика щось заглушила. Щось важливе. Але що?

Ціликам нецікаво, хто буде наступним. З автомата, ножем по горлу, вибухом — та хоч отруту в кубок з вином, як у добрі старі часи, які, на думку Марусі, хтось заховав у скрині. Хіба долетить випадкова куля, влучить у хлопчика, як на Митній недавно... Втім, і це, мабуть, брешуть. Не може такого бути. Та й Цілики залишаються — цілими, саме так. Ці люди прожили майже все двадцяте століття геть не для того, аби загинути в якихось-там розборках у 90-х. Повз Ціликів навіть кишенькові злодії проходять у натовпі й не беруть нічого.

На третій день після вибуху, який заглушила музика Маріка Мендельсона, в двері квартири на Лепкого дзвонять. І дуже настирливо.

Оля спить після нічної зміни, старий шкандибає, щоб виглянути у вічко:

— Бандюга якийсь, — доходить до висновку.

— Хто там? — питає Маруся.

— Та бандюга. Не відчиняй.

— Мам, прокинься, — шепоче. — Там, мабуть, Костя до тебе.

Оля прокидатися відмовляється, і Маруся сама біжить до дверей. Полковник лякається, поспішає напереріз онуці — тільки спішити він вже не вміє. Маруся розчахує двері:

— Хто тут? — запитує в порожнечі. — Дядя Костя?

Полковник дверима грюкає так, що аж шиби дрижать. І тільки тоді Мама Оля, похитуючись, в одній сорочці, виходить з кімнати.

— Мамо! Там, мабуть, до тебе... Ти ще можеш його наздогнати!

У Марусі, звісно, свій інтерес. Пропав не лише Костя — її потаємний друг зник ще раніше. Він, на думку, Марусі не бандит, звісно, — так, щиросердний Олівер Твіст із радянського зібрання Діккенса в чорно-зеленій оправі.

— Я не буду нікого наздога... —