BooksUkraine.com » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

171
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 202
Перейти на сторінку:
що має температуру, але вирішила її зігнорувати. У неї часто піднімалася температура, часом на градус, часом більше, і вона знала, що це означає. Поглянула в дзеркало. «Зате вечорами виглядаєш не такою змученою», – подумала вона й усміхнулася. Ліліан згадала про нову хитрість, винайдену нею, завдяки їй підвищена температура перетворилася з ворога в щовечірнього друга, який надавав її очам блиску, а обличчю – ніжного пожвавлення.

Коли відступила від дзеркала, побачила на столі дві телеграми. Клерфе, подумала вона, і її серце бурхливо й панічно забилося. Але що могло статися так швидко? Вичекала хвильку, вдивляючись у складені й заклеєні шматки паперу. Потім обережно підняла перший і розгорнула. То була телеграма від Клерфе: «Стартуємо за 15 хв. Потоп. Не відлітай, Фламінго».

Відклавши одну телеграму, розкрила другу. Боялася її ще більше, ніж попередньої, то могла бути телеграма від керівництва перегонів, що повідомляла про якийсь випадок, але й ця була від Клерфе. Чому він це робить? Хіба не знає, що кожна телеграма тепер будить у ній тривогу?

Відчинила шафу, щоб вибрати сукню на вечір. Пролунав стукіт. За дверима стояв портьє.

– Я приніс радіо, мадемуазель. Ви легко впіймаєте на ньому Рим і Мілан, – сказав він і ввімкнув приймач у мережу. – І тут ще одна телеграма.

«Скільки він їх ще пришле? Найкраще, якби в сусідньому покої посадив детектива, щоб мене контролювати». Вона вибрала ту саму сукню, яку носила у Венеції. Після чистки на ній не залишилося жодних плям. Відтоді вона почала вірити, що сукня приносить їй щастя, і трактувала її як талісман. Ліліан тримала її міцно в руці, коли відкривала останню телеграму. Ця була не від Клерфе, йому просто бажали успіху. Як вона опинилася в неї? Поглянула на підпис у западаючих сутінках. Ґольманн. Санаторій «Белла Віста».

Дуже обережно поклала картку на столі. «Сьогодні день духів», – подумала вона й сіла на ліжку. У балакучому ящику сидить Клерфе, він тільки й чекає моменту, коли зможе заповнити ревом своїх двигунів її кімнату, а тепер ще ця телеграма, яка дозволяє мовчазним духам витріщатися у вікно.

То було перше повідомлення, яке вона отримала з санаторію. Сама жодного разу не написала. Просто не хотіла. Хотіла раз і назавжди мати все це позаду. Вона настільки була впевнена, що ніколи туди не повернеться, що прощання здавалося смертю.

Вона довго сиділа в тиші. Врешті перекрутила кружальця радіо, звучали новини. Рим увірвався до кімнати потоком слів і галасом з назвами відомих і невідомих місцевостей і міст – Мантуя, Равенна, Болонья, Аквіла, – з годинами і хвилинами, зі збудженим голосом диктора, який трактував виграні хвилини, мов святий Ґрааль, водночас описуючи дефекти водяних помп, заклинених поршнів і поламаних бензопроводів, наче катастрофу у світовому масштабі, він бурею приніс до покою перегони з часом, біснувату гонитву, що має на меті здобуття кількох секунд, але люди гналися там не за життям, вони боролися за те, щоб по мокрій трасі з десятьма тисячами закрутів і натовпом, що верещить, бути на кількасот метрів раніше в якомусь місці, яке за секунду треба було покинути, то була шалена гонитва, мовби людину переслідувала атомна бомба. «Чому я цього не розумію? – думала Ліліан. – Чому я не відчуваю нічого з ентузіазму мільйонів людей, які цього вечора й цієї ночі вишикувалися уздовж доріг Італії? Чи я не повинна відчувати це глибше? Чи моє власне життя не нагадує перегони? Хіба я сама не мчу вперед, прагнучи якомога більше увірвати від долі, і хіба не женуся за примарою, яка утікає, мов штучний заєць від зграї хортів?»

«Флоренція, – повідомив голос у радіо тріумфальним тоном і почав називати по черзі години і хвилини, прізвища й марки авт, середні показники й максимальні швидкості, після чого додав з гордістю: – Якщо водії так їхатимуть і далі, то досягнуть Брешії за рекордний час».

Ця фраза потрясла Ліліан. У Брешії! І знову вони опиняться в маленькому провінційному містечку з гаражами, кав’ярнями і крамничками, там саме, звідки вирушили. Знехтувавши смертю, вони цілу ніч мчатимуть з нерухомими, замасковілими, вкритими кіптявою обличчями, а вдосвіта їх звалить з ніг страхітлива втома, але вони мчатимуть далі й далі, мовби йшлося про найважливішу річ на світі – а все тільки для того, щоб повернутися до малого провінційного міста, з якого виїхали! З Брешії до Брешії!

Вона вимкнула радіо й підійшла до вікна. Із Брешії до Брешії! Чи є промовистіший символ безглуздості? Чи життя для того дарувало їм такі дива, як здорові легені й серце, такі незбагненні хімічні фабрики, як печінка й нирки, а також білу м’яку масу в черепі, яка ще фантастичніша, ніж усілякі зіркові системи, – лише для того, щоб вони ризикували і, якщо матимуть щастя, вернулися до Брешії? Що за жахлива дурість!

Ліліан дивилася на вервицю авт, що безперервно сунули вздовж набережної. Хіба не всі вони їхали з Брешії до Брешії? З Тулузи до Тулузи? Від самовдоволення до самовдоволення? Від самообману до самообману? «І я також! – міркувала вона. – Мабуть, я також! Але де моя Брешія?» Ліліан поглянула на телеграму від Ґольманна. Там, звідки вона надійшла, не було жодної Брешії. Ані Брешії, ані Тулузи. Там була тільки безголоса, невблаганна боротьба, боротьба за змогу дихати на цій межі, за якою нема вже нічого. Там не було самовдоволення і самообману. Вона відвернулася і ходила з хвилину кімнатою. Торкалася своїх суконь, і раптом їй здалося, що з них осипається попіл. Вона взяла свої щітки і гребені й відразу ж відклала, не усвідомлюючи, що тримала в руках. «Що я зробила? – подумала вона. – І що я роблю?» У вікно тінню проникло передчуття, що вона зробила якусь помилку, непоправну помилку, якої неможливо було уникнути.

Ліліан почала одягатися до вечері. Телеграма далі лежала на столі. У світлі лампи здавалася світлішою за решту предметів у кімнаті. Час від часу Ліліан зиркала на неї. Чула плюскіт ріки, відчувала запах води й листя на деревах. «Що вони тепер роблять там, у горах? – подумала Ліліан і занурилася в спогади. – Чим зайняті люди в санаторії в той час, як Клерфе мчить темним шосе Флоренції за світлом своїх фар?» Повагавшись секунду, вона зняла слухавку й назвала номер санаторію.

– Зараз буде Сієна! – гукнув Торріані. – Заправка, зміна опон.

– Коли?

– За п’ять хвилин. Клятий дощ!

Клерфе скривився.

– Він не тільки дається нам в знаки. Іншим також. Дивися, щоб ми не проскочили пункт обслуговування.

Будинків ставало більше. Рефлектори видобували їх з дощової

1 ... 54 55 56 ... 202
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"