Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Уперше ми покохалися в розпал серпневої спеки, — продовжив Метью. — Бланка завжди була готова догодити іншим. Коли я згадую ті часи, мені думається: а чи не знущалися над нею іще в дитинстві? Я не маю на увазі покарання — нас усіх карали за ті чи інші прогрішення — я говорю про дещо гірше. І це зламало її волю. Моя дружина була вже навчена давати те, чого хотілося старшим, сильнішим та безжальнішим. А я й був старший, сильний та безжальний; мені хотілося, щоб тієї літньої ночі вона сказала мені «так», — і вона сказала.

— Ізабо розповідала мені, що ви сильно кохали один одного, Метью. І що ти ніколи не змушував її робити що-небудь проти її волі, — сказала я, бажаючи хоч якось полегшити той біль, який завдавали йому ці спогади.

— Бланка не мала волі. Доки не народився Лукас. Та й то — вона проявляла її лише тоді, коли сину загрожувала небезпека або коли я на нього сердився. Усе своє життя їй хотілося захищати когось меншого та слабшого. А натомість отримала низку невдач і нещасть. Лукас не був нашою першою дитиною, і з кожним викиднем Бланка ставала дедалі м’якшою, слабшою і слухнянішою. Менш здатною сказати «ні».

Те, що я почула, лише в загальних рисах нагадувало ту історію, яку колись розповіла мені Ізабо. То була історія палкого кохання і великого горя. А історія, яку розповів мені Метью, була позначена неослабним горем та відчуттям непоправної втрати.

Я прокашлялася.

— І нарешті з’явився Лукас.

— Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, — сказав Метью і замовк.

— А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.

— Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! — вигукнув Метью. — Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…

Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але тепер я принаймні мала пояснення, чому він так вперто уникав мене: саме через це глибоко вкорінене почуття провини й горя, які він носив у своїй душі багато сторіч. Можливо, з часом мені вдасться послабити ту міцну хватку, якою Бланка й досі тримала Метью. Я підвелася і підійшли ближче до нього. Коли я торкнулася пальцями його плеча, він аж сіпнувся.

— Це ще не все.

Я аж заціпеніла.

— Я намагався покінчити і зі своїм життям теж. Але Бог не схотів прийняти його. — Метью підняв схилену голову. Довго дивився поперед себе на потертий камінь із заглибленнями, потім — угору, на дах.

— Ой, Метью…

— Я тижнями думав про Бланку та Лукаса, але мене непокоїло те, що вони були у раю, а Бог неодмінно запроторить мене до пекла за мої гріхи, — сказав Метью невимушеним тоном, наче так неодмінно мало статися. — Я порадився з однією жінкою з села. На її думку, мене переслідували духи — Бланка та Лукас не могли через мене покинути це місце, мов прив’язані. Стоячи на риштуванні, я поглянув униз, і мені на мить здалося, що їхні душі, можливо, поневолені якраз під тим каменем. Якщо я на нього впаду, то Бог не матиме іншого вибору і буде змушений їх пустити. Або дозволити мені поєднатися з ними, де б вони не були.

Це була хибна логіка чоловіка, доведеного до відчаю, а не раціонально мислячого вченого, якого я знала.

— Я був такий втомлений, — зморено сказав Метью. — Але Бог не давав мені спати після того, що я накоїв. За мої гріхи він віддав мене створінню, яке перетворило мене на істоту, не здатну жити, померти чи навіть знайти скороминуще забуття у своїх мріях та снах. Усе, що я можу, — це пам’ятати.

Метью замовк, зморений та холодний. На дотик його шкіра була холоднішою, аніж морозне повітря, що нас оточувало. Сара неодмінно знайшла б якесь закляття, щоб допомогти Метью полегшити його страждання, але я тільки й могла, що пригорнути до себе його неохоче тіло й поділитися з ним усім тим теплом, що мала.

— Відтоді Філіп завжди мене зневажав. Гадає, що я слабак, надто кволий, щоб одружитися з такою жінкою, як ти. — Нарешті я знайшла причину відчуття неповноцінності й нікчемності, яке переслідувало Метью.

— Ні, — впевнено заперечила я. — Твій батько любить тебе. — За час мого перебування в Сеп-Турі Філіп виявив до Метью багато емоцій, але жодна з них не несла в собі ані найменшого натяку на зневагу.

— Хоробрі чоловіки не кінчають життя самогубством, хіба що у бою. Так він казав Ізабо, коли з мене щойно зробили вампіра. Філіп казав, що мені бракує хоробрості бути маньясангом. За першої ж нагоди він відправив мене воювати. «Якщо ти вирішив покінчити з власним життям, — сказав він, — то матимеш змогу зробити це заради вищої мети, а не через жаль до самого себе». Я ніколи не забуду його слова.

Надія, віра, хоробрість — три елементи простого кредо Філіпа. Метью ж відчував, що не має нічого, окрім сумнівів, нестійких поглядів та бравади. Але ж я знала іншого Метью.

— Ти так довго мучив себе цими спогадами, що вже не можеш відрізнити правду від неправди. — Я обійшла його, щоб поглянути прямо йому в обличчя, і стала навколішки. — Знаєш, кого я бачу, коли на тебе дивлюся? Декого дуже схожого на твого батька.

— У тих, кого ми кохаємо, ми завжди прагнемо бачити Філіпа. Але я зовсім не такий, як він. От якби Гуго, батько Гелоугласа, залишився живий, то він би… — Метью відвернувся і поклав на коліно тремтячу руку.