Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

class="p1">— Перевір, чи немає у тебе в череві ножа, — у голосі відьмака не було ані знущання, ані гумору. — Дріади реагують на образу, всаджуючи ножа в черево. Не бійся, Любистку. Здається, вони схильні пробачити тобі значно більше, ніж мовні проблеми. Концерт, що ти дав під лісом, схоже, припав їм до смаку. Ти зараз ard táedh, великий бард. Вони чекають на продовження «Квіту Еттаріелі». Ти знаєш продовження? Бо це ж не твоя балада.

— Переклад мій. Я також трохи збагатив ельфійську мелодію, ти не помітив?

— Ні.

— Я так і думав. На щастя, дріади краще розуміються на музиці. Я десь читав, що вони надзвичайно музичні. Тому я і придумав мій спритний план, за який, до речі, ти ще мене не похвалив.

— Хвалю, — сказав відьмак похвилі мовчання. — То було насправді спритно. Та й щастя тобі сприяло, як завжди. Їхні луки б’ють у ціль за двісті кроків. Звичайно, вони не чекають, коли хтось перейде на їхній берег річки й почне співати. Й вони дуже чутливі до неприємних запахів. А коли труп віднесе течія Стрічки, то їм не смердить під лісом.

— Та що там, — поет відкашлявся, ковтнув слину. — Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Ґеральте, як ти тут…

— Ти бритви не маєш?

— Га? Ну певне що маю.

— Позичиш мені вранці. Ця борода доводить мене до сказу.

— А дріади не мали… Гммм… Ну так, бритви їм і насправді ні до чого. Звичайно, я тобі позичу. Ґеральте?

— Що?

— Я нічого не маю із собою з їжі. Чи ard táedh, великий бард, може, гостюючи в дріад, сподіватися на вечерю?

— Вони не їдять вечерь. Ніколи. А охоронниці на кордоні Брокілону не їдять і сніданків. Доведеться тобі потерпіти до полудня. Я уже звик.

— Але коли ми дістанемося до їхньої столиці, до того славетного, прихованого в пущі Дуен Канела…

— Ми ніколи туди не дістанемося, Любистку.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони дали тобі право притулку. Адже… терплять тебе…

— Ти вжив правильне слово.

Вони довго мовчали.

— Війна, — сказав нарешті поет. — Війна, ненависть і погорда. Усюди. В усіх серцях.

— Поетизуєш.

— Але ж воно так і є.

— Саме так. Ну, кажи, із чим ти прийшов. Розповідай, що сталося зі світом за той час, поки мене тут лікували.

— Перш за все, — Любисток тихенько кашлянув, — ти мені розповіси про те, що насправді сталося у Ґарштанзі.

— Трісс тобі не розповіла, вірно?

— Розповіла. Але я хотів би дізнатися твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, ти знаєш версію докладнішу й, напевне, вірнішу. Розкажи мені про те, що сталося пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Ґеральте, — прошепотів Любисток. — Я й насправді не знаю, що сталося із Йеннефер і Цірі… Цього ніхто не знає. Трісс також…

Відьмак різко ворухнувся, хмиз затріщав.

— Я питаю тебе про Цірі чи Йеннефер? — сказав зміненим голосом. — Розповідай мені про війну.

— Нічого не знаєш? Жодні новини до тебе сюди не доходили?

— Доходили. Але хочу все почути від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгардці, — почав бард, помовчавши, — атакували Лирію й Едірн. Без оголошення війни. Причиною був начебто напад військ Демавенда на прикордонний форт у Дол Анґра, що стався під час з’їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що була то провокація. Що були то нільфгардці, перевдягнені у солдат Демавенда. Як воно було насправді, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. В будь-якому разі, відповідь Нільфгарда виявилася блискавичною і масованою: кордони перетнула потужна армія, яку мусили концентрувати в Дол Анґра тижнями, якщо не місяцями. Спалла й Скала, обидві лирійські прикордонні фортеці, були захоплені сходу, за неповні три дні. Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде…

— Обіцянки дотримано?

— Так.

— Цікаво, — голос відьмака знову трохи змінився. — Дотримання обіцянок у теперішні часи? Не кажу вже про те, що раніше навіть не думали про складання таких обіцянок, бо ніхто їх не очікував. Ремісники й купці не відчиняли брам і фортець, а боронили їх, кожен цех — власну башту чи машикулі[11].

— Гроші вітчизни не мають, Ґеральте. Купцям усе єдино, під чиїм головуванням заробляти гроші. А нільфгардському палатину все єдино, від кого він буде отримувати податки. Мертві купці грошей не заробляють і податків не платять.

— Кажи далі.

— Після капітуляції Рівії армія Нільфгарду в небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда й Меви відступили, не в силах склепити фронт для вирішальної битви. Нільфгардці дійшли до Альдерсберга. Аби не допустити блокади фортеці, Демавенд і Мева вирішили прийняти битву. Позиція їхньої армії не була найкращою… Зараза, якби було трохи більше світла, я б тобі накреслив…

— Не кресли. Й коротше. Хто переміг?

— Ви чули, пане? — один із регістраторів, задиханий і спітнілий, продерся крізь групу, що оточувала стіл. — Прибув гонець із поля! Ми перемогли! Битву виграно! Вікторія! Наш, наш день! Розбили ми ворога, розбили наголову!

— Тихіше, — скривився Евертсен. — Голова розривається від цих ваших криків. Так, я чув, чув. Розбили ми ворога. Наш день, наше поле, й вікторія також наша. Теж мені, велика сенсація.

Комірники й регістратори стихли, дивлячись на свого начальника здивовано.

— Ви не радієте, пане комірнику

— Радію. Але вмію робити це тихо.

Регістратори мовчали, переглядаючись. Щенята, — подумалося Евертсену. — Молокососи збуджені. Їм я, зрештою, не дивуюся, але ж — прошу! — там, наверху, навіть Менно Коегорн й Елан Траге, та навіть сивобородий генерал Бребан, верещать, підстрибують із втіхи й луплять себе по спинах. Вікторія! Наш день! А чий він мав бути? Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячі кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва, з яких одна п’ята була заблокована, відрізана по фортах і фортецях уже з перших днів вторгнення. Частина армії, що залишилася, мусила відступити для охорони флангів, яким загрожували глибокі рейди легкої кавалерії і диверсійні удари загонів скойа’таелів. Інші п’ять чи шість тисяч — причому не більше, ніж тисяча двісті рицарів, — прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегорн кинув на них тринадцятитисячну армію, у тому числі десять панцирних хоругвів, цвіт нільфгардського рицарства. А тепер утішається, ричить, валить буздиганом об стегно й вимагає пива… Вікторія! Велика мені справа.

Різким рухом він згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, що застилали стіл, підвів голову, подивився навколо.

— Увага, — сказав нелюб’язно. — Даватиму доручення.

Підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен із вас, —