Читати книгу - "Зима наближається"

цього разу й «Доктрину фашизму» Муссоліні (але запам’ятайте її на майбутнє...) та й увесь розділ політичної науки. Ідіть прямісінько до відділу художньої літератури й купіть усе, що зможете знайти з написаного Маріо П’юзо. Добре буде почати з трилогії «Хрещений батько», але не залиште без уваги також книги «Останній дон», «Омерта» й «Сицилієць».

Сходження Володимира Путіна та його пітерського клану до влади іноді називають макіавеллівським. Як на мене, значно краще його описують досягнення дона Віто Корлеоне: павутиння зрад, таємність і розмиті кордони між бізнесом, владою та криміналом — усе це є в книгах П’юзо.

Історик може поглянути на Кремль у 2007 році й побачити там елементи корпоративної держави Муссоліні, латиноамериканської хунти та мексиканської псевдодемократичної машини — Інституційної революційної партії. Натомість прихильник П’юзо бачить режим Путіна значно ясніше: жорстка ієрархія, примус, залякування, імідж крутого хлопця, довга вервечка зручних смертей серед головних його критиків, знищення зрадників, кодекс мовчання й вірності, а понад цим мандат на збереження грошових потоків. Інакше кажучи, це мафія.

Поки ви вірні капо, він вас захищатиме. Якщо хтось із внутрішнього кола піде проти капо, його позбавлять життя. Одного разу найбагатша людина Росії Михайло Ходорковський уже захотів піти прямим шляхом і керувати своєю нафтовою компанією «Юкос» як легальною корпорацією, а не як іще однією складовою путінської «КДБ Інкорпорейтед». І що ж? Він швидко опинився в сибірській колонії, його компанію розтягли й розікрали, а її рештки поглинув державний мафіозний апарат «Роснефти» й «Газпрому». Приватні компанії поглиналися державою, тоді як активи державних компаній переводилися на приватні рахунки. Держава й корпорації поступово зливалися в одне ціле. Це виглядало як спотворене поєднання моделей Адама Сміта й Карла Маркса, де прибутки приватизували, а видатки націоналізували.

Згадаймо Олександра Литвиненка, який був співробітником КДБ, але порушив кодекс вірності, коли втік до Великої Британії. Гірше того, він порушив закон мовчання, зустрічаючись із пресою та навіть публікуючи книги про брудні справи Путіна та його наймитів. Ні, його не застрелили під час риболовлі в старомодному стилі «Хрещеного батька». У листопаді 2006 року його отруїли в Лондоні полонієм, що стало першим відомим випадком ядерного тероризму. Кремль відмовився видавати головного підозрюваного в тому вбивстві, і згодом Велика Британія поклала справу на полицю, повернувшись до неї лише у 2014-му, коли путінське вторгнення в Україну нарешті переконало британців, що взаємодія з цим режимом більше неможлива.

Протягом семи років від обрання Путіна президентом і до моменту вбивства Литвиненка західні лідери намагалися змінити Кремль добрими словами й поступливістю. Вони вірили, що зможуть інтегрувати Путіна та його банду до системи чесної торгівлі й чесної дипломатії вільного світу. Натомість сталося навпаки. Кремль не змінював свої стандарти, а нав’язував їх зовнішньому світу. Адже мафія корумпує все, до чого торкається. Бартер на права людини почав здаватися прийнятним. А крім того, Путін та його наближені отримали від західних лідерів і підприємств індульгенцію, водночас роблячи тих самих лідерів і підприємства співучасниками своїх злочинів.

За такого зростання цін на енергоносії спокуса торгувати з Кремлем стала майже пропозицією, від якої не можна відмовитися, і багато хто навіть не намагався це робити. Шредер і Берлусконі просто не могли їй опиратися, тому дуже скоро потонули в компромісах. Потім ми побачили виставу, коли Ніколя Саркозі обстоював інтереси французької енергетичної компанії «Тоталь» у контракті на розробку газового родовища Штокман разом із «Газпромом».

Тоді ми теж намагалися попередити всіх, що іноземні компанії та інвестори не є в Росії недоторканними. Компанія «Шелл» переконалася в цьому на власному досвіді, коли Кремль виштовхав її з газових родовищ «Сахалін 2» у 2006-му, а «Бритиш Петролеум» засвоїла це у 2008-му, коли її генеральний директор змушений був утекти з Росії, побоюючись за своє життя. Звичайно, обидві компанії скоро прискакали назад, бажаючи отримати ще прибутки. Той, хто збирається інвестувати в «КДБ Інкорпорейтед», має пам’ятати, що там сидять дуже й дуже активні акціонери.

На випадок, якщо ви забули історію про «Газпром», Ґергардта Шредера та його любого друга Володимира, її подробиці слід нагадати. Не тому, що всіх має турбувати, як Шредер проводить свої дні, а через методи Кремля, які ця угода відкрила світу без жодного граму сорому. Адже те, що стало черговим невеличким кроком для Путіна, на Заході було сприйнято як гігантський стрибок для корупції. Коли Путін вторгся в Україну 2014 року, саме такі оборудки й тисячі їм подібних майже унеможливили для Європи від’єднання від Росії, не кажучи вже про початок ефективної протидії.

Лише через кілька днів після того, як довелося залишити посаду канцлера Німеччини в листопаді 2005 року, Шредер переконався, що йому не дозволять підвищити високий рівень безробіття, який він залишив після себе. Колишній посадовець отримав непогане місце в російському енергетичному гіганті «Газпром» — головній компанії суперечливого проекту газопроводу, який Шредер активно підтримував під час свого канцлерства. Сумнівна етика такого кроку й швидкість, із якою він був зроблений, викликали багато очевидних запитань. Зокрема, людей цікавило, чи не зловживав Шредер своєю владою заради просування цієї угоди, особливо враховуючи його переважно програшну виборчу кампанію проти Ангели Меркель. Але фундамент для нової роботи екс-канцлера був закладений іще раніше, у межах добре організованої операції, що принесла йому капітал, а потім і посаду.

Маттіас Варніґ, як голова російських операцій німецького «Дрезднер Банку», першим долучився до угоди, придбавши в серпні 33 відсотки акцій «Газпромбанку». («Дрезднер Банк» також допоміг Кремлю розтягти рештки «Юкоса».) Відповідно Варніґ отримав високу посаду в компанії «Північноєвропейський газопровід». Нарешті все було готове для прибуття пана Шредера.

Угода також передбачала «залишити все в сім’ї», оскільки Варніґ колись був шпигуном таємної поліції НДР (штазі), у той самий час, коли Путін був чинним співробітником КДБ у Дрездені. Хоча, як сказав сам Путін, «колишніх співробітників КДБ не буває». З цієї історії можна було зробити два висновки. Менший полягав у тому, що найвпливовіших політиків і бізнесменів Німеччини можна купити так само, як російський олігарх купував аристократичний баварський маєток заради доступу у вищий світ. При цьому більша й темніша частина картини полягала в тому, що наріжним каменем своєї правлячої кліки Путін зробив енергетичні ресурси всієї країни. Він та його наближені повністю стерли кордони між громадськими й приватними активами та владою.

У Росії ніхто не міг зрозуміти: «Держава керує “Газпромом” чи “Газпром” державою?» Путін зробив своїм пріоритетом посилення неправедних зв’язків між внутрішніми й зовнішніми цілями його режиму й компанією, що забезпечує більшість потреб Центральної та Східної Європи в