Читати книгу - "Зима наближається"

природному газі. Вона є не просто державною компанією — вона є самою державою. Головою «Газпрому» на той час був Дмитро Медведєв, якого нещодавно призначили першим віце-прем’єр-міністром. Інший російський енергетичний гігант «Роснефть» очолював заступник голови путінської адміністрації Ігор Сєчін. Але це була не єдина причина, чому «Роснефть» не стала об’єктом розслідування через тіньове поглинання головного активу «Юкоса» — компанії «Юганскнефтегаз» за допомогою фіктивного аукціону. Розуміючи поняття la famiglia («родина») буквально, донька Сєчіна стала дружиною сина тодішнього генерального прокурора Росії Володимира Устінова.

Отже, Шредер не просто приєднався до російської компанії — він приєднався до путінської адміністрації. При цьому ціною Шредера «Газпром» і путінський режим набули легітимності в очах Заходу. Подібні угоди також забезпечували Путіну безцінне джерело пропаганди. Поклавши колишнього канцлера Німеччини в кишеню, він міг скрізь розповідати про цей вдалий хід, тоді як контрольовані державою ЗМІ подавали це як приклад того, що Захід турбують лише гроші й нафта.

Тоталітарні режими всього світу полюбляють розповідати своїм громадянам, що, незважаючи на весь їхній удаваний інтерес до демократії та прав людини, американці й західні європейці є такими ж корумпованими, як і їхні власні лідери. Коли така фігура, як Шредер, колишній голова третьої найбільшої промислової демократичної країни у світі, з ентузіазмом вступає в союз з авторитарними катами, це завдає величезної шкоди продемократичному руху в Росії та деінде. Використання енергетики як політичної зброї є перевіреною й правильною тактикою, і взявши на роботу Шредера, «Газпром» міг діяти ще більш безкарно.

Це була нова стратегія Кремля: кооперація й заспокоєння Заходу шляхом наймання відомих осіб. Логіка підказує, що коли винні всі, не винен ніхто. Ми вже бачили ціну, сплачену за цю політику непомічання зла на прикладі утисків громадянських свобод, а також війни в Чечні. Проте з цією новою тактикою західним лідерам доводилося вже опиратися не лише голосу сумління, але й голосу їхніх банківських рахунків. Усіх накрила одна й та сама токсична хмара нафти, газу, політики, залякування й репресій.

Ми, члени російської опозиції, роками казали, що, хоч Путін був нашою проблемою, скоро він стане проблемою загальносвітовою. Як правило, наші попередження ігнорувалися. Навіть після численних гучних сигналів, коли загрози матеріалізувалися у 2008 році у вигляді російських танків, які вторглися в Грузію, лідери вільного світу виявились абсолютно не готовими на це реагувати. Політика взаємодії провалилася, але вони не знали жодних інших методів, які можна було б спробувати. Висилання дипломатів та обмеження офіційних візитів не збиралися давати хоч якийсь результат. Моя ж пропозиція тоді була такою самою, як і сьогодні: одночасне скорочення взаємодії й використання економічного важеля наявної взаємодії для тиску на тих, кому вона вигідна в Росії.

За іронією долі путінським елітам подобалося тримати свої гроші там, де вони могли довіряти верховенству права, і після теплої зустрічі на саміті Великої вісімки в Санкт-Петербурзі Путін та його багаті поплічники мали всі причини вірити, що їхнім грошам на Заході нічого не загрожує. Обмеження доступу до них або навіть погроза цим могла б дати сильний стримувальний ефект. Натомість спільний бізнес та умиротворення продовжувалися, як завжди, неначе нічого не сталося. Головні міфи взаємодії полягали в тому, що вона (1) лібералізує невільні держави та (2) забезпечує важелі впливу на них, якщо вони не лібералізуються. Перший уже довів свою помилковість. Другий провалився тому, що вільний світ відмовляється використовувати свій важіль впливу у спосіб, яким зазвичай залюбки користуються диктатори.

До речі, я ніколи не закликав до бойкоту Росії. Адже вільний світ робить також великий бізнес із Китаєм, Саудівською Аравією та іншими диктатурами. Він просто не дає їхнім лідерам демократичних мандатів довіри, як це було зроблено з Путіним. Окрім того, важко уявити еліти якоїсь іншої войовничої жорстокої держави, які живуть у розкоші в західних столицях. Фаворити та олігархи вірні Путіну, бо він є саро di tutti сарі та пропонує їм захист. Вони можуть жити в Росії, як хочуть, і, поки лишаються вірними, можуть вільно багатіти й вивозити свої гроші до Америки, Британії та взагалі куди завгодно. Ось чому я наполягав на прийнятті законів, які б перервали цей зв’язок і зруйнували здатність Путіна захищати свою банду, і ось чому Росія так намагалася не допустити їхнього прийняття.

Не було жодних причин припиняти ділові відносини з Росією. Одначе зробити це в той час було як ніколи важливо. Адже мафія завжди бере й бере, а дає лише з багатьма умовами.

8

ОПЕРАЦІЯ «МЕДВЕДЄВ»

23 квітня 2007 року помер Борис Єльцин. У п’ятому розділі я вже вихваляв його та його спадок, але зараз хотів би зосередитися на аспекті виходу першого президента Росії з гри, якому зазвичай не приділяють багато уваги. Як, мабуть, вимагали його здоров’я й мирна угода з Путіним, після залишення президентської посади 31 грудня 1999 року Єльцин нечасто з’являвся на публіці та й гучних заяв не робив. Єдиний раз, коли я можу пригадати появу його імені в новинах, це коли після Беслана вони з Горбачовим публічно, хоча й м’яко, виступили з критикою путінських реформ, спрямованих на утримання влади.

Путін також, здавалося, дотримувався угоди зі свого боку. Жодний член сім’ї Єльцина або його численної «родини» прибічників і наближених ніколи не переслідувався путінським режимом. На мою думку, хоч Єльцин і зійшов із політичної сцени, його присутність однаково впливала на свідомість наступника. Путін, може, і став уже «хрещеним батьком», але Єльцин був батьком-засновником російської незалежності та демократії. Знищення його спадку повністю, поки ця людина була ще жива, могло бути ризикованим навіть для Путіна. Коли ж Єльцина не стало, було зняте ще одне маленьке обмеження, яке утримувало Путіна від повернення до тоталітаризму. До речі, Єльцин сам обмежив своє президентство двома термінами і, безумовно, очікував, що його наступник залишить владу так само.

Це важливо, бо у 2007-му Путін зіштовхнувся з найголовнішим рішенням свого життя. Наступного року добігав кінця його другий президентський термін і, згідно з російською Конституцією, він не міг балотуватися знову. Вибори мали відбутися 2 березня 2008 року. Але спочатку була ще проблема виборів до Державної Думи 2 грудня 2007-го. Заздалегідь можна було зробити висновок, що приголомшливу перемогу здобуде путінська партія «Единая Россия», але ми в будь-якому разі зробили все можливе, щоб відслідкувати всі «невідповідності», що мали місце. Бачте, мистецтво фальсифікації виборів полягає в тому, щоб позбавити їх найменшого значення як таких. Можна не перейматися тим, хто як голосує чи навіть хто як