Читати книгу - "Зима наближається"

Маючи першим номером свого виборчого списку чинного президента, «Единая Россия» користувалася всіма перевагами, які тільки можна уявити, як законними, так і незаконними. Натомість опозиційним організаціям, зокрема нашій власній коаліції «Другая Россия», відмовили в участі у виборах, прийнявши нові заплутані виборчі закони, призначені якраз для цього. Виборцям залишилося тільки обрати в неділю між переважно прибічниками Путіна та партіями, що уклали угоду не опонувати Путіну, якщо їм дозволять залишитися в парламенті або хоча б у бюлетені.

До першої категорії належала партія «Справедливая Россия», представники якої одразу після виборів запропонували подовжити термін президентських повноважень Путіна. Нічого собі опозиція! До другої ж категорії увійшли комуністи, які здобули або, якщо хочете, яким «дозволили» набрати 11,6 відсотка голосів (близько 20 відсотків, згідно з незалежним підрахунком), що відповідало лише 57 з 450 місць у Думі. Такі низькі цифри розлютили лідера комуністів Геннадія Зюганова, якому, як подейкували, Кремль обіцяв за його лояльність щонайменше 90 місць. Зюганов почав виступати зі звинуваченнями в порушенні виборчого процесу. Я з цього приводу пожартував у статті після тих виборів: «Ненавиджу це говорити, Геннадію, але я ж тобі казав!» Ходив тоді й ще один жарт про різницю між демократією та путінською системою, неначе поміж двома стільцями: один — звичайний, а другий — електричний.

Не те, щоб це було дуже важливо, але найбільше нарікань викликали офіційні результати виборів у таких регіонах, як Чечня та Дагестан, де моніторинг на виборчих дільницях був зовсім незначним. За абсолютно нереальної явки 99,5 відсотка виборців 99 відсотків голосів чеченців пішли «Единой России». Не забувайте, що цю партію очолює Путін, розпалювач Другої чеченської війни, у ході якої столиця Чечні Грозний була зруйнована вщент. Як завжди, було зрозуміло, що то просто місцеві лакеї з усіх сил намагалися догодити своїм кремлівським господарям. Моя дружина похмуро прокоментувала ситуацію, сказавши, що в Чечні не проголосували лише ті, хто помер у день виборів.

Можна лише здогадуватися, що керівники «Единой России» подумали про президента Венесуели Уго Чавеса, який того ж таки дня програв референдум, не дібравши жалюгідний 1 відсоток. Що за аматор! Тим часом, незважаючи на відсутність реальних альтернатив у виборчому бюлетені та з усіма фальсифікаціями вкупі, у Санкт-Петербурзі та Москві «Единая Россия» ледь перевалила за 50 відсотків. Не є збігом, що мешканці цих міст мали значно більший доступ до новин, наданих не Кремлем, завдяки більшому покриттю Інтернету, а також «Эху Москвы» — єдиній радіостанції, де ще можна було почути різні точки зору.

Те, що Путін вважав ці вибори важливими, стало зрозуміло, коли він виступив із кількома дещо нервовими промовами, щоб досягти активної участі громадян у голосуванні. Злостиві вислови, які Путін використовував, звучали немов якийсь код, адже він попереджав щодо «ворогів усередині» та «шакалів», підтримуваних Заходом. То була не стільки російська мова, скільки, як ми її іноді називаємо, путінська із застарілим австро-німецьким акцентом.

Навіщо було докладати таких зусиль, коли контроль Кремля й так уже здавався абсолютним? Спочатку слід пригадати, що навіть Сталін проводив вибори в 1937 році, під час терору. Результати ж, отримані тієї неділі, поза жодними сумнівами, не підтверджували наше повернення до часів правління всемогутньої однопартійної держави. Але вибори були важливими для путінського режиму з кількох причин, починаючи, звісно, з фінансових. Близькі взаємини Путіна із західними лідерами служили гарантією його олігархам при владі, що їхні гроші будуть у безпеці. Якби ж він знехтував останніми ознаками демократії, що було б дуже помітно на цій стадії, зручна для них ситуація могла закінчитися, а брати на себе такий ризик Путін був не готовий.

Перші реакції Заходу на ці вибори були для нас поганими. Ніколя Саркозі вдавав із себе крутого хлопця, але після кількох чарок із Путіним, здається, заслаб у колінках. Французький президент не гаяв часу, а одразу ж зателефонував своєму російському колезі, щоб привітати його з великою перемогою. Путін завжди уважно відстежував такі сигнали із Заходу, шукаючи ознак будь-якого реального тиску. Більшість коментарів про кричуще сфальсифіковані вибори не були сприятливими, особливо в ЗМІ, але яку небезпеку вони могли становити, якщо йому зателефонували Саркозі та давній приятель Тоні Блер?

Іншою метою кампанії Кремля було забезпечити режиму псевдодемократичне прикриття для будь-яких махінацій, які він мав провернути, щоб і далі залишатися при владі після президентських виборів 2 березня 2008 року. Путін не міг балотуватися на них знову, принаймні Конституція йому цього не дозволяла, а він пообіцяв її не змінювати, якщо, звісно, можна вірити обіцянці підполковника КДБ.

Після восьми щасливих років із рекордними цінами на нафту й налаштованим на компроміс Заходом, який відволікала «війна з терором», путінський режим зіткнувся із серйозною проблемою. Дуже скоро треба було назвати кремлівського кандидата в президенти. Буде він безвольною маріонеткою, яка керуватиметься вимогами народу, чи, можливо, порятунком для путінського повернення? Чи, може, у Кремлі вдасться знайти когось достатньо дурного, хто ризикне взяти на себе провину, коли занедбана російська інфраструктура й економіка остаточно розваляться? Чи, може, варто поміняти систему, «підчистивши» трохи Конституцію, щоб Путін міг зберегти владу в якійсь новій ролі?

Після дружнього візиту Путіна до Ірану в жовтні 2007 року я написав в одній статті, що він, мабуть, думав над тим, щоб приміряти на себе новий титул, ставши кимось вищим за прем’єр-міністра, повноваження якого доволі обмежені, чи навіть за підзабутого генерального секретаря партії. «Верховний лідер аятола Путін» мав для цього всі шанси, писав я й був переконаний, що він завжди мріяв керувати з-за лаштунків, без зайвих неприємностей та умовностей президентської посади. На жаль, мій жарт виявився ближчим до істини, ніж я міг уявити.

У мене була спокуса відтворити в цій книзі своєрідний протест, який я висловив у статті, написаній про російську державу у 2009 році, не згадавши в ній імені Дмитра Медведєва жодного разу. Повне його ігнорування стало б точним відображенням ролі цієї людини, яка обіймала посаду президента Росії з 2008 до 2012 року, коли він повернув її назад Володимирові Путіну, неначе собака приносить назад паличку своєму хазяїну. Проте потім я вирішив, що немає сенсу збивати читачів із пантелику заради особистого протесту, але все ж збираюся розповісти про нього доволі стисло.

Річ у тому, що як фігура Медведєв був і лишається абсолютно незначним. Але ідея якогось «Медведєва», тобто ідея молодого ліберального президента, який міг би наставити країну на шлях сучасності,