Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Біль знесилює тіло, а разом із ним і мозок, розповідає Віджая. У вас слабне пам’ять, ви не можете більше логічно міркувати, відчуваєте тільки безпричинну тривогу, паніку. І всі ваші думки здорової людини падають у звивини, продерті болем у вашому мозку. Усі ваші надії. Зрештою ви теж падаєте і гинете. Біль і паніка пожирають усе ваше єство.

Коли я помру?

За статистикою, це коли-небудь таки станеться.

Я збиралася їсти традиційні «тринадцять різдвяних десертів». Мама робить бісквіти і мус. Тато відповідає за чотири фруктові делікатеси. Люк начистить найкращі горіхи. Три скатертини, три свічники, три шматки розламаного руками хліба: один шматок — для живих, які сидять за столом, один — на щастя, а один — для бідних і мертвих, щоб поділилися. Боюсь, що до того часу мені доведеться битися за крихти із жебраками.

Люк благав, щоб я пройшла терапію.

Абсолютно незалежно від того, що шанси такі ж мізерні, як і при ставці на коня, частина мене однаково помре; могильну плиту все одно доведеться замовляти, месу читати, а носовички — прасувати.

Чи відчуватиму я вагу могильної плити?

Тато розуміє. Коли я пояснила йому, чому не хочу хіміотерапії, він пішов у сарай і заплакав. Я злякалась, що він піде й відрубає собі руку.

Мама — скам’яніла. Вона має вигляд скам’янілого оливкового дерева. Її підборіддя шишкувате і тверде, очі — мов два уламки кори. Вона ніяк не може зрозуміти, що зробила не так, чому не змогла перетворити своє перше смертельне передчуття на поганий сон або на материнську любов, що турбує її більше, ніж на те заслуговує.

— Я знала, що смерть чатує в Парижі, в цьому Богом забутому місті.

Та в неї не вистачає духу звинувачувати мене. Найбільше вона картає себе. Безжальне ставлення до себе дає змогу їй триматися і підготувати мою останню кімнату так, як я хочу.

Тепер ти лежиш у такій позі, ніби танцюрист у піруеті. Одна нога випрямлена, друга — підігнута. Одна рука над головою, друга — майже впирається в бік.

Ти завжди дивився на мене, наче я була якоюсь винятковою. За п’ять років ти жодного разу не поглянув на мене сердито або байдуже. Як це тобі вдавалося?

Кастор розглядає мене. Ми, двоногі створіння, мабуть, здаємося котам дуже чудними.

Я відчуваю себе розчавленою вічністю, що чекає на мене.

Іноді — і це насправді дуже погана думка — дуже рідко мені хочеться, щоб хтось, кого я люблю, пішов поперед мене. Аби показати мені, що я теж зможу.

Іноді я хочу, щоб ти пішов першим, щоб я теж змогла, знаючи, що ти мене там чекаєш…

Прощавай, Жане Одинак.

Я заздрю тобі за всі роки, які в тебе є, аби жити.

Я ввійду до своєї останньої кімнати, а з неї — до саду. Авжеж, так воно й буде. Я пройду крізь високі, гостинні французькі вікна і піду просто в захід сонця. А потім… потім стану світлом, а далі — я буду скрізь.

Це буде моя природа. Я буду там завжди, кожного вечора.

34

Мандрівники провели разом пречудовий вечір. Сальво ледве встигав підносити все нові порції мідій, Макс грав на піаніно, і вони по черзі танцювали із Семі на палубі.

Пізніше всі четверо насолоджувалися видом Авіньйона й мосту Сен-Бенезе, увічненого в піснях. Липень був у повному розквіті. Навіть після заходу сонця температура трималася оксамитових двадцяти восьми градусів.

Незадовго до півночі Жан підняв свій келих.

— Дякую вам, — промовив він, — за дружбу. За правду. І за цю неймовірно смачну вечерю.

Усі підняли келихи. Їх дзенькіт звучав, неначе передзвін, що означав кінець їхньої мандрівки разом.

Незважаючи на це, Семі сказала із запашілими щоками:

— Між іншим, я тепер щаслива.

А за півгодини:

— Я досі щаслива.

А через дві години… Ну, вона, мабуть, сказала це багатьма іншими способами, які не потребували слів, та ні Макс, ні Жан її не чули. Чоловіки вирішили не вештатися під ногами у Семі й Сальво й залишили цю пару на Lulu в першу зі сподіваних тисяч ночей. Пройшовши через найближчі ворота, вони неквапливо попрямували в стару частину Авіньйона.

Вузькі вулички були переповнені народом. Літня спека природним чином перенесла активність на пізні години. Макс і Жан купили морозиво на площі перед величною мерією і спостерігали, як бродячі актори жонглювали вогнем, виконували акробатичні етюди та всіляко розважали публіку в кав’ярнях і бістро своїми балаганними номерами. Це місто не подобалося Жанові, воно нагадувало лицемірну блудницю, яка наживалася на минулій папській славі.

Макс ловив язиком морозиво, що швидко тануло. З майже повним ротом він сказав, ніби між іншим:

— Я збираюся писати дитячі книги. Є в мене декілька ідей.

Жан зиркнув на нього. Ну, ось настав момент і для Макса, подумав він. З цієї хвилини він почне перетворюватися на чоловіка, яким колись стане.

— Можна їх почути? — попросив він, перейшовши від щирого здивування до бажання, щоб йому дозволили розділити таку радісну подію.

— Оце так! А я думав, ви й не спитаєте.

Макс витяг записник із задньої кишені й зачитав:

— Старий майстер-чарівник усе чекав, поки хоробра дівчинка нарешті прийде до садка і викопає його з-під суниць, де він лежав, усіма забутий, півтори сотні літ…

Макс мрійливо подивився на Жана.

— Або історія про маленьку корову.

— Маленьку корову?

— Еге ж, про священну корову, яка завжди мусила брати на себе провину. Я подумав, що навіть священна корова колись була маленьким телятком, перш ніж люди почали питати: «Священна корово, так ким, кажеш, ти хотіла стати? Письменником?», — Макс усміхнувся.

— Або ось іще про Клер, дівчинку, яка помінялася тілами зі своєю кицькою Кітті. Потім іще…

Майбутні герої дитячих снів, подумав він, слухаючи чудові Максові сюжетні лінії.

— …далі про малюка Бруно, котрий скаржився хранителям небес на сім’ю, якою вони його нагородили…

Макс читав далі, а Жан насолоджувався відчуттям, наче в його серці розпускаються ніжні квіти. Йому так подобався цей юнак! Його дотепність, його очі, його сміх.

— …і коли тіні людей вирушили назад, щоб трохи виправити дитинство їхніх власників…

Чудово, подумав Жан. Відправлю-но і я свою тінь у минуле, щоб вона виправила моє життя. Як заманливо. І як шкода, що це неможливо.

Вони повернулися