Читати книгу - "Кандід"

Кандід уважно слухав ці слова і склав собі високу думку про балакуна; він насмілився схилитись до маркізи, що потурбувалась посадити його поруч себе, і спитав у неї, хто цей чоловік, що так добре говорить.

— Це вчений, — відповіла дама. — У карти він не грає, але абат часом приводить його до мене вечеряти. Він чудово знається на трагедіях і книжках і сам написав одну трагедію, що її обсвистали, та ще одну книжку, яку можна побачити тільки в книгарні його видавця. Один її примірник він подарував мені.

— Велика людина! — мовив Кандід. — Це другий Панглос.

Потім, звертаючись до вченого, він сказав:

— Ви, безперечно, певні, що все йде найкраще у світі фізичному й моральному і ніщо не може бути інакше?

— Зовсім ні, — відповів учений. — Я гадаю, що все в нас іде шкереберть, що ніхто не знає ні свого становища, ні своїх обов'язків, ні що він робить, ні що має робити, і, за винятком вечері, де досить весело і, здається, досить єднання, решта часу точиться в безглуздих суперечках: янсеністи проти моліністів,[262] парламент проти церкви, придворні проти придворних, літератори проти літераторів, фінансисти проти народу, жінки проти чоловіків, рідні проти рідних; якась вічна війна!

Кандід зауважив йому:

— Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.

— Ваш шибеник глузував зі світу, — сказав Мартен, — ваші тіні — то страшенні плями.

— То люди роблять плями, — сказав Кандід, — і не можуть без них обійтись.

— Але вони не винні, — сказав Мартен.

Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.

Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.

— То що ж, — сказала вона, — ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?

— Так, пані, — відповів Кандід.

Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:

— Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.

— О пані! — сказав Кандід. — Я відповідатиму, як ви схочете.

— Ваше почуття до неї, — сказала маркіза, — народилось, коли ви підняли її хусточку. Я хочу, щоб ви підняли мою підв'язку.

— Залюбки, — сказав Кандід і підняв.

— Але я хочу, щоб ви й наділи її, — сказала дама, і Кандід надів.

— Бачите, — сказала дама, — ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.

Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.

Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п'ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить вибачити цю прекрасну дівчину за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.

Перігорець подвоїв свою люб'язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.

— То ви матимете, — сказав він, — побачення у Венеції?

— Так, панотче, — відповів Кандід, — мені конче треба знайти Кунігунду.

Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.

— Гадаю, — сказав абат, — що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.

— Я не одержував жодного, — сказав Кандід, — бо, уявіть собі, я ж не міг їй писати, коли мене вигнали із замку через кохання до неї, потім я дізнався, що вона померла; згодом знайшов її, але знову втратив, а тепер послав по неї гінця за дві тисячі п'ятсот льє і чекаю від нього відповіді.

Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Потім він попрощався з обома чужинцями, ніжно обнявши їх. Вранці Кандід, прокинувшись, дістав листа такого змісту:

«Мій коханий, от уже тиждень я лежу слаба в цьому місті і дізналась, що й ви тут. Я полетіла б у ваші обійми, коли б могла підвестися. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару, що мають незабаром приїхати. Губернатор Буенос-Айреса забрав у мене все, але мені лишилось ваше серце. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості».

Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.

— Обережно, — сказала покоївка, — світло вб'є її! — І хутко спустила завісу.

— Люба моя Кунігундо, — плачучи, сказав Кандід, — як ви себе почуваєте?… Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.

— Їй несила говорити, — сказала покоївка.

Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.

Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.

— От де, — сказав він, — ті два непевні чужинці.

І наказав їх схопити і вести до в'язниці.

— В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, — мовив Кандід.

— Я тепер більший маніхей, ніж був, — сказав Мартен.

— Та куди ж ви нас ведете? — спитав Кандід.

— До буцегарні, — відповів поліцай.

Мартен, опанувавши себе, домислився, що дама, яка вдавала Кунігунду, — шахрайка, панотець-перігорець — шахрай, що використав довірливість Кандіда, а поліцай — теж шахрай, якого легко можна здихатись.

Щоб уникнути судової процедури, Кандід, підбадьорений його порадою і палаючи ще більшим бажанням побачити справжню Кунігунду, запропонував поліцаєві три маленькі діаманти, кожен приблизно по три тисячі пістолів.

— О добродію, — сказала людина з палицею із слонової кості, — коли