Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Батьки купили мені друкарську машинку і я пробував писати оповідання, та всі вони були ніби пошматовані й сповнені гіркоти. Не те, щоб вони були дуже поганими, та здавалося, ніби їм чогось не вистачало, у них не було власного життя. Мої оповідання були темнішими за Бекерові, більш відчуженими, та не давали того ефекту. Ні, одна чи дві історії подіяли – як на мене – та в порівнянні з Бекеровими здавалося, ніби вони безсило падали долі замість того, аби вести вперед. Очевидно, Бекер був кращий. Може, варто спобувати малювати.
Я дочекався поки старі заснули. Батько завжди голосно хропів. Коли я почув його, то відчинив вікно й вислизнув попід кущ. Я потрапив на сусідську доріжку й покрався у темряві. Я пройшов по Лонгвуд до 21 вулиці, звернув направо, потім вгору по Веств’ю до кінцевої зупинки «W». Я опустив жетон, зайшов до вагону, сів і закурив. Якщо Бекерові друзі такі ж класні, як і його оповідання, то нічка обіцяє бути веселою.
Коли я прийшов за вказаною адресою, Бекер був уже там. Його друзі сиділи на кухні. Ми познайомились. Там були Гарі, Лана, Гобблз[23], Смердючка, Маршбьорд, Еліс, Догфейс і Різник. Всі вони сиділи навколо великого столу. Гарі мав якусь законну роботу, вони з Бекером були тут єдині працевлаштовані. Лана була дружиною Гарі, Гобблз, їхній маленький син, сидів на дитячому стільчику. Лана була там єдиною жінкою. Коли мене представили їй, вона поглянула на мене й посміхнулася. Всі вони були молоді, худі й пихкали самокрутками.
«Бекер нам про тебе розповідав,» сказав Гарі. «Він казав, що ти письменник.»
«У мене є машинка.»
«Напишеш про нас?» запитав Смердючка.
«Краще вип’ю.»
«Добре. Ми влаштовуємо змагання з випивки. Маєш якісь гроші?» запитав Смердючка.
«Два долари…»
«ОК, ставка два долари. Будь ласка, робимо ставки!» сказав Гарі.
Разом вийшло вісімнадцять доларів. Гроші спокусливо лежали на столі. Дістали пляшку й чарки.
«Бекер казав, що ти вважаєш себе крутим хлопцем. Ти дійсно крутий?»
«Атож.»
«Ну що ж, зараз побачимо…»
Світло на кухні було дуже яскравим. У них було чисте віскі. Темно-коричневе віскі. Гарі розлив напої. Яка краса. Я не міг дочекатися. Радіо було увімкнене. О, Джоні, о Джоні, як ти міг полюбити! наспівував хтось.
«Поїхали!» скомандував Гарі.
Я не міг програти. Я міг би пити цілими днями. Мені завжди було мало.
Гобблзу також дали маленьку чарочку. Коли ми підняли свої й випили, він підняв свою і також випив. Всім це здавалося кумедним. А мені здалося, що немає нічого кумедного в тому, щоб дозволяти малій дитині пити, та я промовчав.
Гарі налив ще по одній.
«Хенку, ти читав моє оповідання?» запитав Бекер.
«Так.»
«Ну і як?»
«Класно. Ти вже дозрів. Все, що тобі потрібно – це трохи удачі.»
«Поїхали!» крикнув Гарі.
Друге коло пройшло без проблем, всі випили, включаючи Лану.
Гарі поглянув на мене. «Ти як, Хенку?»
«Нормально.»
«Добре, а якщо стане погано, ми покличемо Догфейса на допомогу.»
Догфейс був удвічі більшим за мене. Такими були правила мерзенного існування. На кожного здорованя припадало по ще більшому хлопцю, що може проковтнути тебе не жуючи. Я поглянув на Догфейса. «Здоров, друже!»
«Твій друг у тебе в штанях,» гаркнув він. «Давай пий.»
Гарі знову розлив. Цього разу він пропустив Гобблза і я це оцінив. Ми знову підняли стопки й випили. Після цього Лана вийшла з гри.
«Комусь треба буде прибрати весь цей гармидер і підготувати Гарі до роботи,» сказала вона.
Почалося наступне коло. Раптом двері розчинилися і в кімнату забіг здоровань років десь 22. «Чорт, Гарі,» сказав він, «сховай мене! Я щойно обікрав заправку!»
«Моя машина в гаражі,» сказав Гарі. «Ляж на підлогу між сидіннями й залишайся там!»
Ми випили. Пішло наступне коло. З’явилася нова пляшка. Вісімнадцять доларів усе ще лежали посередниці столу. Ми всі, окрім Лани, продовжували гру. Для того, аби хтось вилетів, треба було ще багато віскі.
«Гей,» запитав я Гарі, «а у нас достатньо бухла?»
«Лано, покажи йому…»
Лана відчинила дверцята шафки. Там було повно пляшок віскі, вишикуваних у ряди, всі однієї марки. Виглядало все це ніби здобич від пограбування вантажівки, що можливо так і було. А всі вони були членами банди: Гарі, Лана, Смердючка, Маршбьорд, Догфейс, Різник, певно й Бекер з тим хлопчиною, що зараз ховається в машині Гарі. Я пишався тим, що п’ю з таким активним прошарком населення Лос-Анджелесу. Бекер не просто добре писав, він ще й знав хороших людей. Мабуть присвячу свій перший роман Роберту Бекеру. І певно, мій роман буде кращим за «Про час та річку»[24].
Гарі все наливав, а ми все пили. Повітря в кухні було сірим від диму.
Маршбьорд випав першим. У нього був дуже великий ніс і коли він захитав головою, відмовляючись продовжувати, все, що було видно мені – так це його шнобель, що хитався, виринаючи з-під завіси сизого диму.
Наступним вийшов з гри Еліс. У нього було багато волосся на грудях, та, очевидно, не на яйцях.
Догфейс був наступним. Він просто підірвався й побіг до сральника блювати. Почувши його, Гарі також підхопився з місця й наблював у раковину.
Залишився я, Бекер, Смердючка та Різник.
Бекер випав наступним. Він поклав голову на руки й вирубився.
«Ніч тільки почалася,» сказав я. «Зазвичай я п’ю аж до сходу сонця.»
«Ага,» кинув Різник, «а ще сереш у корзину!»
«Так, а гівно виходить у формі твоєї голови.»
Різник підвівся. «Ах ти ж сучий сину, та я розмажу тебе!»
Він навалився на мене через стіл, промазав і збив пляшку. Лана взяла ганчірку й витерла віскі. Гарі відкрив нову пляшку.
«Сядь, Різник, а то програєш свою заставу,» сказав Гарі.
Гарі знову розлив по колу. Ми випили.
Різник устав. Підійшов до заднього входу, відчинив двері й виглянув у ніч.
«Агов, Різниче, якого дідька ти робиш?» запитав Смердючка.
«Хочу подивитися чи сьогодні часом не повний місяць.»
«Ну і як, видно?»
Відповіді не послідувало. Ми почули як він випав з дверей і покотився по сходах у кущі. Ми залишили його там.
Залишилися тільки я і Смердючка.
«Я ще не бачив, щоб хтось перепив
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.