Читати книгу - "Не вбивай"

«Ваша милість їдуть назад».

Сотник страшно подивився на нього.

«Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед іду, чи взад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки» (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли його з коня.

— Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде.

Гетьман гукнув на шпига:

— Увійди!

Цей, згорблений, увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзеровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього.

Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу.

— Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться щолиш властива акція з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгині Дольської і перекажеш їй наш привіт і щиру подяку. Завтра мої старшини довідаються правди. Нині я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали мені прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках.

Тринітар затирав руки.

— Ad maiorem gloriam Dei [31]. Все в Божих руках, ясновельможний пане.

— Авжеж, що не в наших. Волі Божої нікому не минути, ї робимо що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи І мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би оставатись у таборі. Кендзеровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре?

— Як ваша милість прикажуть.

Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався.

— І спереду, і ззаду хоч куди козак, — жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво. — І рідна мати тебе не пізнала б, такий молодець.

В таборі трубіли на сон. Пустіли майдани, і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний... «На розлив крові», — казали вартові.

Надійшов Кендзеровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря.

Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табор, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг. Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато лишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок? На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари?

Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав.

І вони розсіяні по небі, як у безладдю, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди — скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї, — це найбільше завдання людини...

Гетьман глянув на місяць... Який же він червоний!

Грізний!

Вернув у шатро і засів до своєї роботи.

Писав поза північ.

Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але по вулицях бігли люди, одинцем і гуртами. Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат, лаштували їх.

— Без мого окремого приказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман. — Під карою смерті, зрозуміли?!

До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився.

— Прохаю милість вашу в шатро — в потайник, — додав ледве чутно.

— Що такого?

— Бунт.

— Де?

— В Прилуцькому полку почався. Скрізь по таборі піде.

— Де обозний?

— Обозний сотні на вдар готовить.

— На вдар?

— Щоб придавити бунт.

— Що ви це? На вдар? Битву робите в таборі? Подуріли!

Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і окружали майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки.

Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопою табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик.

Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями Прилуцький полк від решти табору.

На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед.

Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою... Крик, шум, рев...

З бічної вулиці біг Апостол.

— Ваша милосте, — говорив, задиханий, — не експонуйте себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табор недисциплінований. люди непевні, товпа.

Брав гетьмана попід руки.

— Лиши! Не піду! Чого хочуть?

— Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув — утік.

— Коня!

— Милосте ваша, стійте!

— Коня мені в цю мить!

Привели три.

Червоний місяць зайшов, чебо хмарилося, в таборі робилося темно.

— Посвітити мені!

З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгорі.

Гетьман скочив на коня, праворуч Апостол, ліворуч Орлик.

— Перша сердюцька сотня зі мною! — подав приказ.

Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.

Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою. Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.

— Нас зрадили!

— Нас продали!

— Москалям на знущання!

— Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!

— Я тут! — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед.

— Милосте ваша, не експонуйте себе! — благав його Апостол.

Орлик вхопив гетьманового коня за уздечку.