Читати книгу - "Залишенець. Чорний ворон"

— Цить! Цить мені, бо я тобі зараз як побіжу, то не знатимеш, у який кінець бігти!

І сам-таки доказав далі. Поки вони виховували «дайошів», у казані якраз і півень вкипів, тоді Вовкулака, Ходя й Біжу гарненько вимили у струмку руки і вкутали того півня, «хальос кукуліку», — прихвалював Ходя, перемелюючи зубами кістки, а потім накинувся на гарбузове насіння, відібране у грабіжників, тільки Вовкулака заборонив його лузати в дорозі, ти ж, Ходю, бачиш, чим це кінчається? «Кабацька хальос», — плямкнув Ходя, але послухався Вовкулаку і в дорозі жував лише дикі грушки, недостиглу шипшину, молоденькі ліщинові горішки, молотив кінський щавель та вовчі ягоди, від яких наш чоловік ще, чого доброго, врізав би дуба.

Нарозкошувавшись у слові та мислі, Вовкулака запевнив, що все казане ним є достеменна правда, он Ходя й Біжу не дадуть збрехати, а якщо хтось матиме сумнів, то осьде-го вам документ і печатка, — Вовкулака тріпнув мішечком і викотив з нього людську голову. На посинілій тварі[*] було видно кров'янисто-бурякову пляму на півщоки.

— Молодці, — похвалив Чорний Ворон, — добра робота. Тільки занесіть це стерво чимдалі, щоб не смерділо.

— Біжу! — вискочив наперед Біжу, вхопив якусь ломаку й закотив довбешку назад у мішок.

— Біжи та вертайся, будемо полуднувати, — сказав Ворон. — Там на чавунці ми прикупили в'яленої риби до картоплі.

У Ході на шиї заїздив борлак.

— Либа халясо, — ковтнув він слину.

— Іди вже, йди, — всміхнувся до нього Ворон. — Там вона тебе жде не діждеться, твоя либа.

Коли вони залишилися вдвох з Вовкулакою, отаман запитав упівголоса:

— А про самого Веремія ти там нічого не чув?

— Ніде нічого, — похитав головою Вовкулака.

— Гаразд, — сказав Ворон. — А за дитину не турбуйся. Я знаю, де її заховати.

* * *

Тижнів за два, вже у вересні, Чорний Ворон зустрівся в лісі Чута з Ларіоном Загороднім, який ожив духом. Раніше він нервувався, що Гамалій зволікає з отаманською радою (тобто не сам Гамалій, а хтось там нагорі вичікує слушної години, коли буде готовність і в партизанських лавах, і в українському війську, яке з дозволу поляків уже начебто зосереджувалося біля кордону), а це Ларіон збадьорився, почав переконувати Ворона, що Гамалій таки не кидає слів на вітер.

— Ось почитай ці накази, — Загородній перед тим, як відкрити польову сумку, подивився на Вовкулаку й свого ад'ютанта Тимоша Компанійця. — Хлопці, ану підіть пошукайте дикого цапа!

Це означало: залиште нас самих. Коли хлопці пішли «на лови», Ларіон засипав Ворона наказами Гамалія.

«Дуже таємно. Тільки для командирів дивізій, полків і начальників штабів персонально в руки. Після прочитання спалити.

Оперативний наказ № 6.

Негайно подати до штабу групи такі відомості, необхідні для пляну загального руху.

1)1109, 01249 7055 0199 мається на їхньому терені 63 09 4018, 7402 9953…

2) 7042, 8610 9738 7218 кожного і всіх загалом 6032, 0946…»

Це був наказ, закодований шифром «Заповіт», який вимагав цілковитого звіту щодо кількісного складу партизанських загонів та їхнього озброєння.

— Поки не буде справдешнього гасла, — мовив Ворон, — поки я не побачу, що все так і є, як він каже, нікому ніяких звітів не збираюся давати. І тобі, Ларику, не раджу.

— Тоді прочитай ось це, — спокійно сказав Загородній.

Інший наказ Гамалія, писаний на аркуші в лінійку, був, скоріше за все, декларацією.

«Дуже таємно.

Наказ № 8 військам Чорноморської повстанчої групи. За тяжкі роки боротьби із загальної маси вирізнилося не так багато лицарів-проводирів, котрі розуміють усю важливість нинішнього менту і все роблять для нашої перемоги. Багато маємо несвідомих отаманів, старшин та козаків, які не виконують наказів штабу групи і продовжують діяти на власний розсуд. Щотижня доводиться знищувати зрадників, які проникли в наші лави. Але, незважаючи на труднощі, настрій у Чорноморській групі бадьорий, справи успішно посуваються вперед. Усе це завдяки залізній волі та копіткій праці отаманів Загороднього, Чорного Ворона-Лебединського, Голика-Залізняка, Гупала, Лютого, а також їхніх старшин і козаків, які усвідомлюють свою відповідальність за долю Краю.

Одержані від отамана Гупала двісті мільйонів рублів — використати на організаційні питання групи.

Від уряду У. Н. Р. і Вищої Отаманської Ради приносю щиру подяку цим лицарям.

Прочитать усім дивізіям і загонам.

Командувач Чорноморської повстанчої групи генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

Запілля. 10 вересня 1922 року».

І знов щось насторожило Ворона в цьому наказі, щоправда, тепер він швидко впіймав комарика за хвіст і спитав:

— Ти, Ларику, нічого не бачиш тут дивного?

— А що там дивного може бути?

— Хоча б те, що декого за непослух убивають, а нам з тобою, Денисові й Мехтодю полковник Гамалій виносить подяку.

— А чого він вартий без нас? — задер носа Загородній. — З ким же тоді йти на повстання?

— Не знаю, щось мені тут не до шмиги.

— А в цьому листі й тобі є вітання, — Ларіон дістав із польової сумки ще один аркуш, де зверху олівцем було написано «п. Загородньому». І далі:

«Пане отамане, маймо терпіння, не впадайте в зневіру, бадьоріться, держіться сміливіше, і хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю, ми, як ніколи, близькі до мети. Будьмо гідні нашого чину й покликання. Моє вітання отаманам і всім козакам!

Полковник Гамалій».

— Дякую за вітання, — не без іронії сказав Ворон, повертаючи лист. — Духом ми не впадемо, аби в декого штани не спали.

— Тоді прочитай і це, — Ларіон аж тремтів од збудження (Ворон його не бачив таким давно), коли діставав із сумки клаптик паперу. Це також була записка, адресована особисто йому, отаманові Загородньому, командирові Першої холодноярської кінної дивізії. Але почерк був інший:

«Іларіоне Захаровичу!

Опісля завтра я від'їжджаю до Звенигородки для остаточного визначення місця з'їзду. На превеликий жаль, я не зміг побачитися з Вами, але всі Ваші побажання взято до уваги. Кріпіться, зосталося зовсім мало.

Сотник Завірюха».

Оце вже діло!.. Та раптом і з цієї записки вилізла якась колька, хоча Ворон знову не міг допетрати, що його непокоїть.

— Ну як? — спитав Загородній.

— Що як? — думав про своє Ворон.

— Невже не второпав? Крига скресла. Готуйся до поїздки у Звенигородку.

— А я, Ларику, й зараз готовий.

Він ще раз перечитав записку, шукаючи, звідки вилізла колька, але все було правильно, обнадійливо. Комісар Дибенко й комбриг Кузякін, із якими Ворон вів у Звенигородці переговори, давно звідти пішли. Саме це містечко лежить якраз посередині між Чигирином та Уманню, і до нього найзручніше добиратися від Городища, Корсуня,