Читати книгу - "Вибрані твори"

все, чим останні роки мусіла жити українська творчість під совєтами. Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише аґіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви. Наше мистецтво не сміє користатися цими дешевими, оклепаними трафаретами, які залишила йому в спадщину настирлива Москва. Українське мистецтво не сміє бути тією м’якою, але «передовою» жінкою з творів Хвильового, що замість царського портрета вішає на те саме місце в тій самій рамі портрет Троцького, а пізніше — Сталіна. Ні, воно мусить нарізні цінності визначати і різні місця.

Воно мусить завжди пам’ятати, що навіть найбільш блискуча агітаційна промова, виголошена промовцем перед масами, може не мати ніякої цінності як літературний твір, що найбільш пекучі справи нашого життя, подані в їх сухій формі, належать до хроніки, а не до мистецтва. А найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом.

Українське мистецтво мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаґанда, навіть поліція, але ні в якому разі мистецтво. Бо українське націоналістичне мистецтво, зокрема література, не є безплідним мистецтвом, але в кожному разі також не приземною московською аґіткою, виверненою лише на другий бік. Завданням українського націоналістичного мистецтва є виведення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори.

Воно має відшукати всі ці великі почування, які намагався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гавкання на ворога, — лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самими собою, а велика й мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог.

Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої національної духовості. Бо це мистецтво має велике і прекрасне завдання: виховувати не держиморд царської Москви і не тріскучих політруків большевицької Москви, лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини.

Розсипаються мури

Кілька літ тому, коли в кіно йшов якийсь фільм, повний боротьби, героїзму і катастроф, нервові люди жахалися й здригалися, а юнаки з захопленням дивилися на нього, як на цікаву, але неправдоподібну байку. А на екрані люди змагалися, йшли вперед, здобували міста, рятували в братерській самопосвяті своїх товаришів та йшли насмерть в ім’я своєї найбільшої любові, любові до батьківщини.

Та ось кінчався фільм, запалювалося світло і сотні глядачів розходилися по своїх затишних домах, з усмішкою згадуючи хвилювання і запевняючи себе та інших, що все було неправдоподібним, що катастрофи і геройство — все це було лише фантазією режисера, правдиве ж життя — просте та спокійне і просто та спокійно треба його пережити.

Але прийшов час і перед нашими очима закрутився фільм, якого не вгадала б уява найбільш сміливого режисера. Дороги, по яких донедавна помалу ще проходжувалися повільні пішоходи або довгими годинами їхали з одного містечка до другого сонні вози, задудніли, загомоніли новим, твердим і переможним життям, — життям боротьби й наступу.

Мов несамовиті постаті, живцем видрані з якоїсь фантастичної повісті, по наших шосах летять люди в одностроях, божевільними мотоциклами і крилатими автами. Казковими довжелезними драконами тягнуться сірі тягарові колони і грізними містичними потворами наступають тяжкі танки. Наступають, щоб підбити і знищити ворожий собі світ, що на наших очах хитається і падає так, як падали не раз тяжкі мури під час фільмової катастрофи, на яку дивилися сотні глядачів з запертим віддихом і нетерплячим питанням: чим все це кінчиться?

З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці, дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ — світ ворожий і нам. Хоча й не від наших рук, але все ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх інших братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі.

Але, обсервуючи цю велику дію, ми, українці, не сміємо лишатися лише пасивними глядачами, які спокійно, коли схочуть, розходяться по своїх домах, лише час від часу приглядаючись до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в не менш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайдення всього того, що довгі десятиліття гнітив в нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться.

Ми всі мусимо великими, спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східніх земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передовсім — почуття нерозривної національної спільноти.

Допомога до віднайдення цих почувань — таке завдання, що мусить бути тепер найважливішим для всіх українців західніх земель, які могли в ліпших умовах формувати свій національний світогляд, і тих українців зі Сходу, що мали змогу пізнати інший, справжній український світ, який москалі-большеви-ки так немилосердно старалися знищити, щоб на його руїні творити свій, нам ворожий, нахабно залишаючи собі все те, що у нас безоглядно випалювали.

Змагання до віднайдення всіх цих національних почувань — це є справді змагання за справжнє життя нації, себто за справу для нас найважнішу. Це змагання зустрічатиме на своєму шляху багато труднощів, бо чужі, ворожі руки встигли вже виховати покоління, ограбоване з