Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

— Що ви робите? — гукнув Макс. — Це ж божевілля! Ви позбавляєте себе змоги втекти. До кінця карниза якихось півсотні метрів. Ідіть сюди, і ми обоє врятуємося!

Але міс Стоун навіть не глянула в його бік — вона чекала нової атаки чудовиська. І довго чекати їй не довелося. З холодним оскаженінням у численних очах і широко розкритою зубастою пащею тварина знову рушила в її бік. Тепер вона не полювала, не здобувала їжу — її єдиною метою було побачити супротивника мертвим.

П’ятнадцять метрів… десять… п’ять. Волкріс підпустила монстра на відстань витягнутої руки, відштовхнулася від скелі і кинулася прямо в запаморочливу безодню.

Макс застиг, паралізований жахом. Його супутниця вибрала неминучу загибель. Але тієї ж миті мотузка, вміло розкладена петлями на карнизі, натяглася, зашморгуючи вцілілі кінцівки комахи, і потягла її за собою. Трьох лап не вистачило, щоб утримати рівновагу, — і Макс почув пронизливий виск, а потім чудовисько зірвалося з кам’яної брівки і полетіло в ущелину.

Його кігті просвистіли за кілька сантиметрів від обличчя Волкріс, яка висіла під карнизом, не завдавши їй шкоди. Жінка простежила поглядом, як туша комахи, нестямно звиваючись, стрімко зменшується розмірами і, нарешті, зникає в тумані, що клубочиться внизу.

Макс опам’ятався на диво швидко. Не звертаючи ні на що уваги, він кинувся до виступу, за який була закріплена мотузка, і почав тягнути її з усієї сили. Не зупиняючись, сантиметр за сантиметром. Нарешті Волкріс змогла вхопитися за край карниза, підтяглася й перевалилася на нього. Вона все ще важко дихала, напівоглушена ударом об скелю після стрибка, але першими її словами було:

— Ви бачили, Пеппере? Я все-таки здолала її!..

— Ви зробили це! — захоплено вигукнув Макс, віддихуючись. — І як зробили! Такої неймовірної битви я в житті не бачив.

На устах Волкріс промайнула усмішка.

— Виявляється, ваше життя не таке вже багате на враження!

— Можливо, — відповів він. — Але мені вистачає. Давайте все-таки вибиратися звідси. Не знаю, як почуваєтеся ви, але особисто я ситий по горло цією клятою скелею!

Лінгафон був схожий на невелику сіру скриньку. На його передній панелі розташовувалося багато важелів і кнопок, а також зеленувата скляна півсфера, яку Гумбольдт охрестив «магічним оком». Раз у раз спалахували й підморгували маленькі лампочки, лунало розмірене гудіння. Під круглим заглибленням у центрі «магічного ока» виднівся напис: «Гучномовець».

Жрець та його оточення обступили мандрівців, уважно спостерігаючи за кожним рухом Гумбольдта, який настроював прилад.

— Зараз буде цікавіше, — сказав учений.

Він відчинив щиток на бічній поверхні лінгафона і витяг звідти два тонкі шланги з прозорими потовщеннями на кінцях.

— Це що таке? — запитав Оскар.

— Тихше, тихше! — зашипів на нього Гумбольдт. — Із цієї хвилини — ні слова більше, інакше мовний накопичувач зіпсується.

Він клацнув тумблером на правому боці панелі. Пролунав пронизливий свист. Індіанці перелякано відскочили, проте Гумбольдт знаками дав їм зрозуміти, що все гаразд. Потім він таким самим способом погукав жерця і запропонував йому надіти на шию шкіряний ремінь, на якому був закріплений прилад.

Спочатку жрець повівся недовірливо, але зрештою набрався духу, зняв накидку з пишного пір’я і надів замість неї лінгафон. Тепер прилад висів у нього на грудях, а заглиблення «магічного ока» розташовувалося приблизно на рівні його губ.

Охоронці і прибічники не зводили очей з безлічі мерехтливих вогників на панелі приладу. Один із них хотів був торкнутися однієї з кнопок, але Гумбольд квапливими жестами і суворим поглядом дав зрозуміти, що цього в жодному разі не можна робити. Потім він узяв обидва шланги і вставив їх кінці у вушні раковини жерця. Бідоласі було дуже моторошно, але він мужньо переніс усі ці таємничі маніпуляції.

— Готово, — стиха сказав Гумбольдт. — А тепер, Шарлотто, час прочитати вітальну мову, яку я тобі вручив.

Дівчина кивнула, дістала аркуш із рукописними рядками й піднесла його ближче до світла. Ясно і виразно промовляючи кожне слово, вона почала читати:

— Рімайкуллайкі…

— Рімайкуллайкі? — Жрець здивовано заморгав.

— Імайналлан кашанкі… — провадила далі Шарлотта.

— Аллілланмі! Куантрі? — Тепер жрець виглядав остаточно збитим із пантелику.

Оскар теж нічого не розумів у тому, що відбувалося. У той час, коли старий говорив, Гумбольдт невпинно крутив якісь верньєри на панелі приладу. «Магічне око» таємничо світилося в напівтемряві.

— Далі, — прошепотів Гумбольдт. — Далі, Шарлотто, ти все робиш чудово.

— Іман сутьйїкі?

— Юпан-н сут’ї, — відповів жрець. Проте Оскарові здалося, що крізь його слова ніби пробивається інший голос — механічний, але цілком зрозумілий.

— …не звуть Юпан, — долинуло з гучномовця.

— Далі, дівчинко, — зажадав Гумбольдт, — як я і сподівався, прилад працює!

— Шарлоттта-н сут’ї, — промовила дівчина, показуючи на себе, і раптом перейшла на німецьку, по черзі показуючи на своїх супутників: — Це мій дядько Карл Фрідріх фон Гумбольдт, знаменитий учений. Це Еліза Моліна і Оскар Веґенер, мої друзі. Ми всі безмежно раді знайомству з вами…

Раптом жрець усе зрозумів. Його очі спалахнули з радощів.

— Анчатан кусікуні ріксіспайкі! — поспішно промовив він, і відразу голос із гучномовця переклав: «Матиму за щастя бути знайомим із вами».

— Працює, чорт мене бери, працює! Розмовляй далі з ним, Шарлотто.

Усі присутні в залі тубільці стежили за дивним ритуалом, затамувавши подих. І справді — те, що відбувалося, повинно було здаватися їм чаклунством. І Оскар чудово їх розумів — йому самому ледве вірилося, що такий пристрій може існувати.

Жрець, поглядаючи на світляну скриньку, відповідав на