Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

Отже, він анітрохи не дивувався затримці «урядового» потягу, який все не прибував на платформу «Дніпро» – останню станцію першої черги київського метрополітену. Доки високі посадовці оглянуть всі унікальні елементи решти станцій, доки проїдуться на всіх ескалаторах!..

З іншого боку, їм і справді було чим пишатися: адже місцевий метрополітен став третім на весь СРСР після московського й ленінградського – висока честь!!! Що б там не розповідав Йосип Юлійович про «метро гетьмана Скоропадського», це були не більш ніж красиві плани, самі лише нереалізовані плани. Але ж вони (весь їхній творчий колектив!) пішли до кінця, втіливши свої проекти в камінь, бетон, метал і скло.

Є тут і його особистий творчий внесок. Скульптори Кунцевич і Карловський виготовили величезну статую робітника, який запускає в небо чи то супутник, чи маленьку зірку, скульптори Коцюбинський, Кузнецов та Горовий – парну до неї статую жінки, яка випускає в небо трьох голубів. Зовсім як у пісні з кінофільму «Прощавайте, голуби»83:

Наступай, наше завтра, скорей!

Распахнись, небосвод!

Мы гоняли вчера голубей,

Завтра спутников пустим в полет.

Пусть летят они, летят

И нигде не встречают преград!..

Знакові статуї «Праця» і «Мир», що тут скажеш… Він же – архітектор Ігнащенко вписував ці скульптури в інтер’єр станції метрополітену. Перебравши декілька варіантів, насамкінець було вирішено встановити кожен з монументів відповідно ліворуч і праворуч від платформ (якщо дивитися з боку Дніпра) на гігантські постаменти, довкола кожного запустити спіраллю ззовні засклені сходи. Через збудовані таким чином пілони пасажири метрополітену зможуть спускатися з платформи просто на дніпровську набережну! Підніматися теж можна при бажанні… однак спускатися легше.

Отож всі вони й очікували на прибуття «урядового» потягу метро. Далі республіканське, а також київське обласне й міське начальство мало б огледіти першу і поки що єдину станційну платформу відкритого типу, після чого всі спустяться на набережну по сходах лівого пілону (що під монументом «Праця»), розсядуться по автівках та й поїдуть у свій урядовий квартал. Кортеж із «Чайок» і чорних «Волг»84 уже чекає на них, припаркований біля бровки…

Цікаво, хто саме з керівників зараз має прибути «урядовим» поїздом? Якщо в кортежі є принаймні одна «Чайка» (можливо, й більше, але заглядати з мосту вниз усім присутнім категорично заборонено), то напевно серед них буде сам Підгорний85 – не інакше! Анатолію називали ще якісь прізвища, але він не запам’ятав. Хоча… достатньо високий пуриц на твою голову знайдеться завжди, непокоїтися з цього приводу не варто.

А от хто точно має прибути зараз, то це голова Київського міськвиконкому Давидов. Звісно, йому не місце в «Чайці», але для начальства його рівня і чорної «Волги» вистачить. І от що стосується товариша Давидова, то… краще б його сьогодні не бачити! Бо занадто багато знав Анатолій про конфлікт свого вчителя в архітектурі з цим чиновником.

Звісно, Йосип Юлійович набридав не тільки йому. Наприклад, на прийом до Підгорного він теж проривався. І все ж таки з Давидовим мав справи значно частіше. А тому чудово знав, яку лінію обстоює голова Київського міськвиконкому: «Товаришу Каракіс, я нічого не можу зробити – рішення замити Бабин Яр спустили аж із самої Москви, тепер мусимо виконувати! Всі мусимо, не тільки я один. Розумієте?»

І Підгорний відповідав те саме, тільки знаходив м’якіші, обтічніші й дипломатичніші формулювання для тієї самої суті. Натомість Давидов діяв відвертіше та прямолінійніше. До того ж застосовував не дуже хороші натяки про хворобливий інтерес до цієї теми «різних космополітів та українських буржуазних націоналістів від мистецтва». На Анатолія теж поглядав скоса – адже знав, чий він учень!..

«Повірте мені, все це скінчиться бідою», – підбивав підсумок Йосип Юлійович, завершивши чергову розповідь про черговий невдалий візит до міського чи республіканського начальства. Але здаватися не збирався: наступного – 1961 року замивання Бабиного Яру пульпою мало завершуватися. З іншого боку, наступної осені мало виповнитися 20-ліття від початку масових розстрілів у цьому похмурому місці. Анатолій чудово розумів: для Йосипа Юлійовича це не привід для того, щоб опускати руки. Навпаки, тепер він добиватиметься свого ще наполегливіше.

Архітектор Каракіс не відступить, нізащо не відступить…

Дніпропетровська обласна організація Спілки письменників, пр. Карла Маркса 86 , № 60, Дніпропетровськ, грудень 1960 року

Сьогодні в спілчанському приміщенні презентувався свіженький роман Олеся Гончара «Людина і зброя». Протягом сорока хвилин присутні вислуховували коротенькі (й не дуже короткі) промови літераторів і статусних критиків, які стримано хвалили й помірно картали книжку – кожен на свій манер. Нарешті настав момент, без якого не обходився жоден літературний захід.

– Ну що ж, товариші, переходимо до запитань і відповідей, – мовив ведучий, обвів аудиторію уважним поглядом і спитав: – Отже, хто у нас сьогодні виявиться найхоробрішим?..

Негайно ж посеред лісу голів і торсів зметнулася вгору рука і прозвучало:

– Можна?..

– Будь ласка, товаришу! Просимо, просимо, – підбадьорив ведучий. Тоді зі стільця підвівся чоловік середніх літ і відрекомендувався:

– Голощокін моє прізвище, а звати Денисом Єгоричем… коли щось.

– А-а-а… що саме?

– Та так… всяке, – не вловивши іронії в запитанні ведучого, відповів чоловік. Присутні поблажливо запосміхалися.

– Гаразд, зрозуміло. А-а-а…

– А місце роботи я вам не назву, бо це «скринька».

– Яка ще «скринька»?!

– П’ятсот вісімдесят шоста. Але більшого сказати не можу, вибачте.

– Гаразд, товаришу, гаразд. Не треба нам знати, чим займається ваша «поштова скринька», – намагаючись трохи виправити ситуацію, до їхнього діалогу підключився автор роману. – Нам хотілось би нарешті запитання ваше почути. Отже?..

– Дякую, товаришу Гончар.

– Якщо вам буде зручніше, можете називати мене на ім’я та по батькові – просто Олесем Терентійовичем.

– Дякую, Олесю Терентійовичу… Я хотів би спитати, як вам вдається писати про війну настільки правдиво?

В залі одразу ж запанувала тиша. Лише після тривалої паузи першим оговтався ведучий:

– Перепрошую, товаришу… м-м-м… Голощокін, я нічого не перекрутив?

– Так-так, Голощокін Денис Єгорович.

– Отже, що ви хочете цим сказати? Невже інші наші літератори пишуть про війну неправдиво – чи не так у нас виходить?

– Розцінюйте, як хочете, – стояв на своєму чоловік, – однак у Олеся Терентійовича справді виходить написати про війну настільки правдиво, як ні у кого іншого. От взяти хоч би оцей