Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

«Кулібіни» у супроводі санітарів пішли обідати, в майстерні залишилися тільки Костя і Валерка. Згораючи від нетерпіння, вони засипали полімер білого кольору в машину і невдовзі виготовили першу партію продукції: це були заготовки – такі собі великі «сніжинки» з майбутніми білими ґудзиками для лікарських халатів на кінчиках. Одразу по шість штук на одній «сніжинці».

– Які вони чудові! – зрадів Валерка. – Піду й покажу мамі.

– Стривай! Зараз наштампуємо чорні для піжам, тоді й підеш. А поки давай розпишемо весь техпроцес, починаючи із завантаження полімеру й закінчуючи упаковкою готових ґудзиків в коробку. Ну-у-у, послідовність технологічних операцій. Покроково, – запропонував Костя.

– Гаразд, давай запишемо, – погодився Валерка. Удвох вони впоралися доволі швидко, але потім вирішили наштампувати ще більше білих «лікарських» ґудзиків. Утім, працювали недовго: біла полімерна крихта закінчилася доволі швидко, а в другому лантуху замість очікуваної чорної крихти виявилася червона.

– Пересорт. Тьху ти, зар-р-раз-за-а-а!.. – спересердя лайнувся Костя. – Отже, чорного полімеру на заводі немає, тому й відвантажили червоний. Що ж, доведеться чекати наступної поставки.

– А коли вона буде? – поцікавився хлопчик.

– Через два місяці…

– Довго, – засмутився Валерка і раптом спитав: – А може, як у казці про Колобка? По амбарах помести, по засіках поскрести…

Костянтин раптом посміхнувся і змовницьки підморгнув:

– Я чув, місцеві «Кулібіни» тебе Генієм кличуть?

– Жартують, – зніяковів Валерка. – От «Кулібіни» точно генії, а я так…

– Якби ти мені допоміг, я б вам цього полімеру завтра хоч цілу тонну притаранив! – пообіцяв Кравченко.

– А що треба робити?

– Розумієш, у нас на заводі є різні машини, які використовують різну сировину – полістирол і поліетилен. Постачальник у цих полімерів один і той самий, відвантажує він хоч полістирол, хоч поліетилен у паперових лантухах. При транспортуванні якась частина лантухів рветься, полімерна крихта змішується. Наші з відділу постачання вже скільки часу сваряться із суміжником – а їм усе байдуже: вантажать продукцію у паперові лантухи і хоч би тобі що!.. Та коли різні полімери змішати, то працювати з сумішшю вже неможливо. Отож і списують її тоннами та вивозять на смітник!.. А от якби знов розділити ці два полімери, га?! Якщо ваші «Кулібіни» додумаються, як це зробити… Бо у нас полімерної суміші – хоч греблю гати!.. Правда.

Валерка загорівся ідеєю, тому одразу ж запропонував Костянтину:

– Для початку потрібно мати суміш, щоб подивитися, як полістирол з поліетиленом розділити. Небагато – скільки в руках винести можна.

– Потрібна? Отже, буде! Та хоч зараз доставимо!..

Хлопчик приніс матері заготовки-«сніжинки» і кинув на стіл цілу купу. Потім за Валеркою приїхав батько, й вони разом з Костею поїхали спочатку на завод за сумішшю, потім додому.

Що ж до Гелени Сергіївни, то вона затрималася на роботі, оскільки ще необхідно було підписати купу рахунків. Окрім того, відколи вона стала в. о. головлікаря, то повсякчасно намагалася з’ясувати істину про причини інфаркту у головлікаря і звільнення Гюльнари Алішеровни. Вона навідувалася до Андрія Борисовича, але про предмет її зацікавленості Зімін уперто мовчав. Так само грався в глуху мовчанку і весь інший персонал медзакладу, кого б Уханьська не запитувала. Вона інтуїтивно відчувала, що всі неприємності пов’язані з новим парторгом, але ж здогади – не факти!..

Раптом до кабінету забігла Оленька – завідувачка лабораторією:

– Ой, Гелено Сергіївно! А у нас знову НП, а я сьогодні чергую.

– Що сталося, Оленько?

– Та спирт десь подівся!.. Я виписала сьогодні для того, щоб оптику на нашому мікроскопі протерти. Оце кинулася, а спирту на місці й нема! Зник, немов і не було. Ось я до вас і прийшла.

– Як це – зник?! Давно такого не було… Я ж усіх алкоголіків позвільняла, у нас же практично сухий закон! І навіть якщо спирт вкрадуть, то на прохідній все одно несуна виловлять. Отож не винесуть.

Оленька лише мовчки тупцювала на місці, отож Уханьська продовжила:

– І що означає оце твоє «знову НП»?! Хіба у нас були нещодавні випадки пропажі спирту?.. Щось я про те нічого не чула.

– Та було, було! Коли Саїда в декрет йшла, тоді спирт також пропав.

– Але це ж Саїда пішла в декрет!.. – вона раптом здогадалася.

– Ви тоді були десь у від’їзді. Про зникнення спирту я доповіла Андрію Борисовичу особисто, він запевнив, що розбереться.

– А скажи-но ще таке: з чого це Гюльнара Алішеровна від нас пішла?

– Ой, Гелено Сергіївно! Подейкують, нібито Гюльнара постійно медикаменти крала, її Андрій Борисович по недовірі хотів звільнити, але пожалів. Через скандал і в лікарню потрапив. Я у це не вірю, але хтозна!..

– Ні, Оленко, щось ти плутаєш. Не могла Гюльнара вкрасти, я з нею більше десяти років працювала. Ніколи у неї крадіжок не було, все чітко збігалося, ні надлишків, ані недостач… Лише єдиний раз був пересорт – то вона сама помітила і сказала, що то провина лікаря: записала один препарат, узяла інший. А так усе завжди добре було. Хто ж зловив її за руку?

– Ну, за руку, не за руку… Але кажуть, нібито Віра Федорівна все бачила, а Володимир Ілліч підтвердив.

– Он воно що!.. А хто ж цю Ковалишину привів?

– Гюльнара Алішеровна і привела.

– Дивно якось виходить: вона Ковалишину привела, а та Гюльнару Алішеровну здала… Що б це означало?..

– Виходить, що так… хоч і справді дивно! У цієї Віри Федорівни рекомендації хороші, чесність бездоганна.

– Ти, Оленько, не філософствуй, а відповідай, будь ласка: хто з них був у нашій лікарні, коли вперше спирт пропав?

– Та всі були – і Ковалишина, і парторг. Ще, пригадую, торт їли…

– А сьогодні?

– Сьогодні Ковалишина була, а парторг – ні.

– Ну, гаразд. Ти йди, про нашу розмову поки що нікому анічичирк. І про зникнення спирту також мовчи. І останнє: а нумо запроси до мене цю Ковалишину! Поговорю з нею, дізнаюся, що вона за пташка така…

Однак хвилин через двадцять Оля повернулася і повідомила, що Віра Федорівна вже пішла додому. Тоді Уханьська вирішила перевірити документи підозрілої парочки. Але в сейфі відділу кадрів чомусь не виявилося ні справи Ковалишиної, ані справи Васильєва!

Гелена Сергіївна негайно набрала охорону і поцікавилася у В’ячеслава Івановича, чи пам’ятає він, з ким прийшла до їхнього медзакладу Ковалишина Віра Федорівна?

– Сама прийшла, – відповів майор-відставник Ткач, однак майже одразу виправив себе: – А нумо… Ні-ні, зачекайте… Все, пригадав: Віра Федорівна нібито йшла на співбесіду до Гюльнари Алішеровни, бо Саїда мала йти в декрет. Але запитала парторга нашого, Володимира Ілліча. Він же наказав її пропустити. А потім не тільки Саїда в декрет пішла, але й Гюльнара Алішеровна звільнилася також. А Віра Федорівна влаштувалася на роботу замість неї на посаду старшої медсестри. Отак воно було.