Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Що вона тобі віддала?! – з відчаєм у голосі спитав Марек.

– Ну це-е-е!.. Таке золот-те і круг-гле… Гик!.. А я ш-ш-шо?.. Брат же ж т-твій дур-рень!.. Гик!.. Кин-ну йог-го!.. Гик!.. Кин-ну… Гик!.. Зах-хоч-чу… Гик!.. Т-то з-знов на соб-бі… Гик!.. наж-ж-ж!.. Гик!.. наж-жен-ню!.. Я бар-риш-шня вид!.. Гик!.. вид-д-на-а… А тв-вій брат!.. Йол-лоп-п!.. А той її жен-них-х!.. Гик!.. він хлоп вид-д-дний!.. А я бар-риш-шня!.. Гик!..

Молодий чоловік відсунув убік п’яну невістку, кинувся на кухню, але, побачивши там п’яного Любомира – не став його піднімати, а побіг в кімнату матері. Там біля дзеркала стояла шкатулка, яку він схопив, витрусив на серветку весь вміст… і побачив елегантну золоту каблучку з сапфіром! Ту саму, яку на прощання подарував Оксані!.. Схопивши дорогоцінну дрібничку, кинувся геть із цього пекла. Тільки тепер він остаточно зрозумів, що втратив Оксану. Кохана таки справді не дочекалася його. Але чому?!

Прийшовши до дядька Сашка і не сказавши жодного слова, Марек впав на ліжко і негайно заснув. А рано-вранці його розбудив дзвінок у двері: це був посильний з військкомату, з-за плечей якого визирала перелякана мати… Посильний тицьнув йому в руки якийсь папірець. То була повістка…

* * *

Голосно задзеленчав будильник. На електронному табло блимали блідувато-зелені цифри: 7:00. На щастя, тепер був 1996 рік, а те, що йому наснилося, лишилось у далекому минулому. А тепер час вставати, попереду дуже насичений день.

Як раптом Марек знов згадав, що кричав уві сні, оскільки подумки знов втратив кохану, як і одинадцять років тому!..

«Оксана, люба моя Оксанонька, і чому ж ти мене кинула, чому не дочекалася мого повернення, як обіцяла?!» – крутилося в голові. Хоча… марно все це! Марно! Швидше за все, правди він не дізнається вже ніколи.

Марек різко підвівся й пішов у душ.

Новий день насувався стрімко й невідворотно, сьогодні необхідно зробити багато важливих речей, причому зробити все вчасно.

* * *

Ернст Філіп Гаррах народився в канадійській провінції Онтаріо в травні 1940 року. Він був пізньою дитиною Фрідріха Адольфа Гарраха й Летиції Луїзи Ботин. Його мати належала до заможного банкірського роду, хоча серед її предків були також барони та герцоги. Успадкувавши чималі статки, настільки завидна наречена могла вийти заміж за чергового банкіра. Проте зовсім несподівано віддала перевагу скромному клерку, та ще й іноземцю Фрідріху Гарраху. Настільки загадковий вибір майбутнього чоловіка неабияк спантеличив родичів Летисії Лусії – бо саме так вона звалася в дівоцтві на іспанський манер. З іншого боку, приналежність нареченого до однієї з численних гілок старовинного австрійського дворянського роду Гаррахів, що мав чеські корені, хоч якось виправдовувала пікантну ситуацію.

Але, мабуть, не обійшлося тут і без сприятливих інтриг Венери й Амура: адже їхній шлюб видався на рідкість щасливим. Фрідріх Адольф та Летиція Луїза прожили душа в душу два десятиліття, виховуючи двох діточок – хлопчика Альфреда і дівчинку Анну.

Щастило їм також у діловій сфері, причому значною мірою – завдяки феноменальному таланту передбачення, яким був наділений чоловік. Ще на самому початку сімейного життя йому вдалося переконати дружину, що правління короля Альфонсо ХІІІ ризикує увінчатися трагічним фіналом. Добре, звісно, що під час І Світової війни (яку тоді називали просто Великою і справедливо вважали справжньою катастрофою для всього людства) Іспанії вдалося утримати нейтралітет. Проте хіба пандемія іспанського грипу, на який перехворів навіть сам монарх, а також повний роздрай в повоєнній економіці королівства не засвідчували, що «нещасливий номер» Його Величності дістався зовсім недарма?..

Отож за порадою чоловіка, Летиція Луїза встигла вивести з країни всі капітали до того моменту, як внаслідок військового перевороту генерала Мігеля Прімо де Рівери-і-Орбанеха, другого маркіза де Естелья, у вересні 1923 року запанувала військова диктатура. На той момент сімейство Гаррахів давно вже оселилося у Відні. В нещодавно утвореній Австрійській Республіці їхні справи складалися вельми непогано… Проте з посиленням сусідньої Німеччини, Фрідріх Адольф знов відчув занепокоєння. Коли ж батьківщину його коханої дружини охопила громадянська війна, яку супроводжували неймовірні жахіття, він поставив питання руба:

– Кохана моя, як би ти поставилася до переїзду на інший бік Атлантики?

– Невже все аж так погано… – Летиція Луїза піднесла до очей крихітний носовичок, щоб промокнути мимовільні сльози.

– Ну-у-у, якщо судити за тим пеклом, на яке перетворилася твоя миролюбна Іспанія… Навіть подумати лячно, що може статися от хоча б тут, у Відні! Інтуїція підказує мені, що невдовзі збожеволіла старенька Європа спалахне не гірше від смолистих дрів у каміні.

Інтуїції чоловіка Летиція Луїза довіряла беззаперечно. Отож розпродавши переважну більшість активів (незначними сумами довелося пожертвувати, бо надто швидке і повне згортання справ виглядало б аж надто підозрілим) протягом першої половини 1937 року, Гаррахи здійснили ще один переїзд – на цей раз до Канади. Можна лише уявити, до чого палко вони дякували Богові, коли вже наступного – 1938 року спостерігали за аншлюсом Австрії!

Оговтавшись від шоку, подружжя усамітнилося на невеличкому ранчо, розташованому в провінції Онтаріо. Призвичаївшись до життя на новому місці, вони зосередились на вихованні дітей, не забуваючи також про благодійність. Окрім того, Фрідріх Адольф пристрастився до далеких подорожей в різні екзотичні країни. Пояснював це просто:

– Схоже, наш світ остаточно з’їхав з глузду і впевнено, на всіх парах мчить до нової Світової війни! Доки вона не розпочалася, треба встигнути подивитись на життя людей в інших краях. Бо потім може бути пізно…

Саме під час чергової подорожі до Південної Африки він заразився малярією і раптово помер, залишивши вагітну дружину самотньою.

Молодший син подружжя Гаррахів – Ернст Філіп – народився гарненьким і здоровеньким. Від природи наділений допитливим розумом і надзвичайно чіпкою пам’яттю, він легко вчився. У підсумку здобув прекрасну університетську освіту, зокрема оволодів п’ятьма мовами.

Мати називала його «щасливчиком» – і зовсім недарма. Ернста не торкнулися ні жахи війни, ані роки повоєнної депресії. Коли у 1960 році Летиція Луїза відійшла у засвіти, під впливом незрозумілого почуття молодий чоловік вирішив повернутися до Відня, на батьківщину свого тата. Належну йому частку грошей, успадковану від батьків, в жодному разі не можна було назвати великим капіталом. Та коли навіть ці скромні кошти Ернст вклав у, здавалося б, приречений на провал проект – то зовсім несподівано отримав