Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Людмила опустилася на коліна і поклала долоню на Кошелеве плече.

— Ви маєте на увазі, що її ніхто не будував? — сказала вона.

Кошіль почухав голову.

— Я не певен... але гадаю, можливо, це було... убезпечено.

— Убезпечено? Від чого? Чим?

Вони глянули вгору. Візки джерґотіли з жерла бічного коридору і рухалися уздовж іншого на протилежному боці проходу.

— Ними? — спитала Людмила.

— Я так не думаю. Я думаю, вони більше схожі на слуг. Ніби мурахи. Бджоли у вулику, можливо.

— І що ж тут мед?

— Я не впевнений. Але воно ще незріле. Я не думаю, що всі речі вже достатньо завершені. Ніхто нічого не чіпайте.

Вони йшли вперед. Перехід відкрився у широкий яскравий простір під куполом. Сходи вели вгору й вниз на різні поверхи, і там був фонтан і гайок рослин у горщиках, які мали надто здоровий вигляд, щоб бути справжніми.

— Хіба ж не гарненько? — сказала Дорін.

— Ви продовжуєте думати, що тут мають бути люди, — сказала Людмила. — Багато людей.

— Тут мають бути принаймні чарівники, — пробурмотів Кошіль Бук, — півдюжини чарівників не можуть просто зникнути.

Вони, всі п’ятеро, підійшли ближче. Проходи розміром із той, який вони щойно пройшли, могли умістити пару слонів у ряд.

— Може, вийти назад надвір — це непогана думка? — сказала Дорін.

— До чого доброго це може привести? — сказав Кошіль.

— Ну, ми заберемося звідси.

Кошіль розвернувся, рахуючи. П’ять переходів рівно-віддалено розходилися з накритого куполом простору.

— І, ймовірно, він такий самий згори і знизу, — сказав він уголос.

— Тут дуже чисто, — нервово сказала Дорін. — Хіба ж тут не чисто, Артуре?

— Тут дуже чисто.

— Що це за шум? — сказала Людмила.

— Який шум?

— Цей шум. Ніби хтось щось ссе.

Артур роззирнувся із певним зацікавленням.

— Це не я.

— Це сходи, — сказав Кошіль.

— Не будьте дурнем, пане Буче. Сходи не ссуть.

Кошіль глянув униз.

— Ці ссуть.

Вони були чорні, мов ріка, що тече по схилу гори. Коли темна речовина випливала з-під підлоги, вона громадилася в щось, подібне до сходів, які рухалися угору схилом, поки знову не зникали під підлогою десь угорі. Коли сходи з’являлися, вони видавали повільний, ритмічний шум цмок-цмок, ніби хтось досліджував особливо докучливу дірку в зубі.

— Знаєте, — сказала Людмила, — цілком можливо, це найнеприємніша річ, яку я будь-коли бачила.

— Я бачив і гірші, — сказав Кошіль. — Але ця досить неприємна. Нам краще піти вгору чи вниз?

— Ви хочете на них стати?

— Ні. Але чарівники не на цьому поверсі, тому або так, або з’їжджати поручнями. Ви дивилися на поручні?

Вони подивилися на поручні.

— Я думаю, — нервово сказала Дорін, — що низ нам більше підходить.

Вони мовчки рушили вниз. Артур звалився в місці, де рухомі сходи знову засмоктувалися в підлогу.

— В мене було це жахливе відчуття, що воно збирається затягнути мене під низ, — вибачливо сказав він і роззирнувся.

— Воно велике, — підсумував він. — Просторе. Я б зробив тут диво, якби мав трохи шпалер із ефектом каменю.

Людмила підійшла до найближчої стіни.

— Знаєте, — сказала вона, — тут більше скла, ніж я бачила раніше, але ці прозорі шматки мають вигляд магазинів. Хіба в цьому є сенс? Величезний магазин, повний маленьких магазинів?

— Воно ще не достигло, — сказав Кошіль.

— Перепрошую?

— Просто думки вголос. Можеш роздивитися товар?

Людмила звузила очі.

— Має вигляд просто як багато кольору й блискіток.

— Дай знати, якщо побачиш чарівника.

Хтось заволав.

— Або почуєш його, наприклад, — додав Кошіль. Люпин вистрибом понісся в прохід. Кошіль притьма пошкандибав за ним.

Хтось лежав на спині, відчайдушно намагаючись відбитися від пари візків. Вони були більшими за ті, що Кошіль бачив раніше, із золотавим полиском.

— Гей! — загорлав він.

Вони припинили намагатися штурхнути лежачу постать, розвернулися і рушили до нього.

— Ох, — сказав він, коли вони набрали швидкість.

Перший оминув Люпинові щелепи і щосили буцнув Кошеля в коліна, збивши його з ніг. Коли другий переїхав його, він несамовито викинув руку, не дивлячись, ухопив його за метал і сильно смикнув. Коліщата злетіли, обертаючись, візок перевернувся шкереберть і врізався в стіну. Він видряпався саме вчасно, щоб побачити, як Артур невблаганно повис на ручці іншого візка, поки два інші кружляють довкола в божевільному центрифуговому вальсі.

— Пусти! Пусти! — заверещала Дорін.

— Не можу! Не можу!

— Ну зроби щось!

Почувся тріск потривоженого повітря. Візок раптово опинився не під тиском ваги гуртового торгівця овочами й фруктами середнього віку, а лиш під тиском маленького наляканого кажана. Він ракетою влетів у мармуровий стовп, відскочив, ударився в стіну і приземлився на спину, його коліщата оберталися.

— Коліщата! — закричала Людмила. — Зніміть коліщата!

— Я це зроблю, — сказав Кошіль. — А ти допоможи Реджу.

— А то Редж там унизу? — сказала Дорін.

Кошіль тицьнув великим пальцем у дальню стіну. Слова «Краще пізно, ніж нік...» закінчувалися жалюгідним розчерком фарби.

— Покажіть йому стіну й горщик фарби, і він вже нетямиться, на якому він світі, — сказала Дорін.

— Він мав вибрати лише один із двох, — сказав Кошіль, кидаючи коліщата візка на підлогу. — Люпине, пильнуй на випадок, якщо їх тут більше.

Коліщата були гострі, наче ковзани. Він достеменно почувався подертим на шмаття в області ніг. А ну ж, як запустити зцілення?

Реджеві Шкарбану допомогли сісти.

— Що сталося? — сказав він. — Ніхто більше не заходив, і я спустився сюди, звідки лине музика, і наступна річ — оці коліщата...

Граф Артур повернувся до своєї подоби, наближеної до людської, гордо роззирнувся, усвідомив, що ніхто не звертає на нього жодної уваги, і осів.

— Ці були на вигляд жорстокішими за інших, — сказала Людмила. — Більшими, і злішими, і вкритими гострими лезами.

— Солдати, — сказав Кошіль, — ми бачили робочих особин. А тепер солдати. Просто як мурахи.

— В мене була мурашина ферма, коли я був дитиною, — сказав Артур, який важко звалився на підлогу і мав тимчасові труднощі з природою дійсності.

— Чекайте, — сказала Людмила, — я знаю про мурах. У нас були мурахи на задньому подвір’ї. Якщо