Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Ні, це абсурд. Найбільш вірогідно, що Монтефіорі поплатився за якусь мерзенну фінансову аферу в Африці — за кілька місяців до того директора «Coltano» в Конґо вбили в такий самий спосіб. Зрештою, вона вирішила більше про це не думати. Це мене не обходить.

Опівночі зателефонувала Одрі, аби запитати, як у неї справи. Ґаель відповіла, що все гаразд, не згадуючи про те, що вона не вдома. Зі свого боку Одрі не мала жодних новин — це, власне, й було її новинами. Запити до бюро реєстрації шлюбів не дали жодних результатів. У Франції жили кілька Еріків Катців, але жоден не відповідав описові їхнього клієнта. Не існувало також неповнолітніх з іменами дітей психолога: Юґо й Ноа. Що ж до дружини, пошуки теж виявилися марними. Доводилося виснувати: психотерапевт не лише носив чуже ім’я, а й вочевидь вигадав собі сім’ю. Хто ж тоді був на фото з кабінету?

Ґаель нічого не сказала про власну знахідку: нову адресу Еріка Катца. Вона хотіла дочекатися ранку, попрацювати з консьєржкою та визначити його помешкання. Може, тоді вона покличе Одрі для нового зламування… О першій по півночі заснула, поки сторожові пси чатували. Тепер було трохи по сьомій ранку, й гучно хропли вже вони. Браво, солдати.

Ґаель захотілося розім’яти ноги, й вона безгучно відчинила свої дверцята. Одна сигаретка — й у очах розвиднілося. Насправді ж досі було темно, й вона з головою поринула в непрозорий, холодний, свинцево-синій кокон.

Зненацька їй довелося заскочити за ґанок: із будівлі щойно вийшов Катц. Довгоочікувана нагода завітати до його помешкання? Але передумала. Головним питанням було інше: куди він ішов так рано? Глянула на «Мерседес»: найманці досі спали. Навіть не розмірковуючи, що робить, вона пішла назирці за Катцом. Його тонка й хистка постать, як і зазвичай, нагадувала шпигуна шістдесятих, що блукає повоєнним Берліном.

На площі Коста-Ріка, на зупинці, він сів у таксі. Ґаель пришвидшила крок та й собі зловила машину.

— Їдьте за тією автівкою!

Ніколи не думала, що одного дня промовить подібну фразу. Водій послухався й оком не змигнувши — він закінчував нічну зміну й здивувати його було непросто. Із міркувань безпеки натягнула шапку — з такою прозорою гривою білявого, майже білого волосся її не складно помітити. Втиснулася в сидіння. Час від часу витягувала шию, аби відшукати поглядом інше таксі, новенький, аж блискучий седан марки «Шкода». Тремтіла від хвилювання. Трепетне передчуття пригод. Але й збочена радість: тепер шпигуном була вона.

Розв’язка Порт-Майо, окружна дорога в бік виїзду Порт-де-Кліньянкур. Вона подумала про пики двох церберів після пробудження. Заторів на дорогах не було, досі стояли сутінки. Різка й холодна сірість паризького ранку, каламутне повітря окружної, повне токсичних газів — усе це здавалося їй загадковим шляхом, чимось на кшталт казкового лісу, тільки в тьмяній і брудній версії.

«Шкода» повернуло на розв’язці Порт-де-Ліля.

— Та куди ж він іде? — запитала вона у водія.

— А мені звідки знати?

На площі Макі-дю-Веркор — Ґаель бачила назву на екрані GPS-навігатора, — на цій еспланаді, оточеній багатоповерхівками з червоної цегли та скляними будівлями, таксі повернуло на авеню Федерб, а далі зникло в тісному клубку безіменних вуличок. Невдовзі вони вже їхали вздовж глухого муру, вкритого брудно-бежевим тиньком. Ґаель починала боятися, що її викриють, — о цій порі тут не було жодної іншої тачки.

«Шкода» зупинилася. Катц вийшов і відразу попрямував до квіткового магазину. Дивовижно, що крамниця відчиняється так рано, подумала Ґаель.

— Ви знаєте, де ми? — запитала вона, розраховуючись із таксистом.

— На кладовищі Ліля.

Вона заметушилася. Катц із великим червоним букетом уже пройшов крізь браму поруч із малою будівлею з невеличкими віконцями. Ще кілька кроків — і за ґратами воріт їй відкрилася безліч могил і пам’ятників на широкій рівнині.

8:30. Сам-на-сам із Катцом і тисячами мертвих.

Нарешті засвітився ясний день, і непомітно стежити за об’єктом стало складно — довкола ані лялечки. Психолог зупинився перед темним склепом, покопирсався в кишенях, відімкнув двері з кутого заліза. Він зник там, ніби привид пройшов крізь стіну.

Ґаель натягнула шапку до брів, підійшла ближче, обираючи найвищі надгробки, аби за ними ховатися. За п’ятдесят метрів зупинилася й почала чекати. І мріяти не могла про ліпші декорації для серіалу про власне життя: тьмяний ранок, постать у тренчі, цвинтар — і чого ще треба? Тільки й бракувало, щоб він вийшов із валізкою в руці. Вже починала подумки прокручувати різні сценарії: можливо, Морван причетний до смерті когось із його близьких, можливо, Катц намагався помститися його дочці…

Він вийшов із порожніми руками, пройшов алеєю і ніби розчинився в повітрі барви сланцю. Ґаель ще десять хвилин почекала на морозі й наблизилася до склепу. Хвилювання гріло її під пальтом.

Споруда мала строгі лінії. У стіну над дверима була вставлена табличка, на якій золотими літерами вибили імена й дати:

ФІЛІПП ЮССЕНО 1960-2006 ЮҐО ЮССЕНО 1995-2006 НОА ЮССЕНО 1998-2006

Те саме прізвище, той самий рік смерті: сімейна трагедія. Нещасний випадок? Злочин? Колективне самогубство? Як були пов’язані Філіпп Юссено та Ерік Катц? Чи мав психолог якусь справу в цьому склепі? Чи був Юссено пацієнтом, глибини розпачу якого психолог не зміг розпізнати? І чи могла сама вона виявитися причетною до цих смертей?

Раптом їй спала інша ідея, доволі чудернацька: можливо, ці двоє чоловіків були коханцями. В уяві негайно змалювався ескіз: Філіпп спав із Еріком, дружина Філіппа дізналася про зраду та всіх убила. Ні, це психотерапевт спав із дружиною, а чоловік пожертвував своїми дітьми заради помсти. Або ж… Заспокойся, Ґаель: ти перегрілася.

Вона сфотографувала на телефон табличку, перевірила, чи замкнені куті двері, й дрібними кроками пішла геть. Заклала руки в кишені й заприсяглася, що нічого не вигадуватиме, поки не поговорить з Одрі.

48

Другий день на Луалабі.

Жодних подій. Ерван уже зрозумів, що ця мандрівка