Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Вона запрошує мене всередину, відчиняє вікна й розмахує ­руками, розганяючи запах марихуани, а тоді за чаєм я оповідаю їй про останні події. Її очі розширюються, у них зблискує пожадливий вогник. Я бачу, що їй уже не терпиться самій спуститися до Читального Залу, накинувши на плечі славнозвісну чорну мантію. Я кажу, що в цьому немає потреби. Кажу, що велику таємницю Нерозривного Корінця, ймовірно, розгадають уже за кілька днів.

Лапін не виявляє жодних почуттів.

— Гм, дуже цікаво, — нарешті каже вона.

Чесно кажучи, я очікував трохи більше ентузіазму.

Я розповідаю те саме Тінделлу, і він реагує краще за Лапін, хоч я й не певен, чи він дійсно схвильований майбутнім відкриттям, чи так реагує на всі новини. Може, якби я сказав йому, що в «Старбаксі» продаватимуть новий вид лате із запахом книжок, він би вигукнув щось на кшталт:

— Неймовірно! Дивовижно! Приголомшливо!

Він хапається за голову, кошлатить пальцями сиві кучері. Він гасає квартирою — невеличкою однокімнатною студією неподалік океану, де можна почути, як перемовляться між собою туманні сирени, — без упину кружляє, зачіпає ліктями стіни й фотографії в рамах. Вони перекошуються, а одна навіть падає на підлогу, і я схиляюсь, щоб її підняти.

На світлині напханий пасажирами вагон фунікулера під божевільним кутом, а попереду в строгій синій уніформі сам Тінделл — молодший, худіший, з темним, а не сивим волоссям. Він широко всміхається і, наполовину висунувшись із вагона, вільною рукою махає фотографові. Тінделл — провідник на фунікулері. Так, я уявляю. Напевне, він…

— Чудово! — він досі кружляє. — Несказанно! Коли? Де?

— У п’ятницю вранці, містере Тінделл, — кажу я. У п’ятницю вранці в яскравому, миготливому серці Інтернету.

Уже майже два тижні я не бачу Кет. Вона заклопотана організацією Великого Розшифрування та іншими проектами Google. Проектний Менеджмент — це фуршет, а вона добряче зголодніла. Вона не відповіла на жоден грайливий лист, а на повідомлення відписує двома словами.

Нарешті ми зустрічаємося в четвер і проводимо наше побачення в суші-барі. Надворі холодно, і Кет одягнена в теплий блейзер у дрібну клітинку, а під ним — тонкий сірий светр і світла блузка. Жодних ознак її улюбленої червоної футболки.

Кет із захватом розповідає про нові проекти Google, до яких вона тепер має доступ. Вони розробляють тривимірний браузер. Автівку, що сама кермує. Пошуковик суші — тут вона вказує паличкою на нашу вечерю, — який має на меті допомогти людям у пошуках поживних морепродуктів, які не містять ртуті. Вони будують машину часу й пробують створити такий вид невичерпної енергії, яка б поновлювалася за рахунок марнославства.

З кожним новим мегапроектом, який вона описує, я все більше відчуваю власну малозначущість. Як можна зберігати інтерес до чогось чи когось, коли маєш можливість змінювати цілий світ?

— Та найбільше мене цікавить «Google навіки», — каже Кет. Аякже — збільшення тривалості життя. Вона киває. — Їм по­трібно більше ресурсів. Я стану їхнім спільником у лавах ПМ, до­кладатиму всіх зусиль, щоб їм допомогти. Цей проект може виявитись найважливішим, якщо дивитись у майбутнє.

— Не знаю, автівка без водія — це теж кльово…

— Може, завтра ми розкриємо для них щось нове, — продовжує Кет. — А що, як ми знайдемо в тій книжці щось неймовірне? Якусь послідовність ДНК? Або формулу нових ліків? — Її очі зблис­кують. Мушу визнати: їй вистачить фантазії для безсмертя.

— Ти занадто високої думки про середньовічного книгодру­каря, — кажу я.

— Люди визначили довжину екватора Землі за тисячу років до винайдення книгодрукування, — хмикає Кет і тицяє в мене своїми паличками. — А ти зміг би визначити довжину екватора?

— Ну… не зміг би. — Та вже за мить я питаю: — Зажди-но, а ти б змогла?

Вона киває.

— Ага, насправді це не так уже й важко. Та я веду до того, що в ті часи люди багато знали й уміли. І не всі колишні знання нам вдалося відновити. СЗ і ТЗ, пригадуєш? Старі знання. Може, у цій книжці нам трапились фундаментальні СЗ.

Після вечері Кет не запрошує мене до себе. Вона каже, що має перевірити електронну пошту, попрацювати над прототипами, відредагувати статті у Вікіпедії. Невже цього вечора статті у Вікіпедії приваблюють її більше за мене?

Я самотньо плентаюсь у темряві й міркую, з чого почати визначення довжини екватора. Жодної ідеї. Мабуть, краще пошукаю в Інтернеті.

Ніч напередодні того дня, коли Кет Потенте запланувала повномасштабний наступ на п’ятивіковий codex vitae Альда Мануція. Штурмовий загін ґуґлівців сформовано. Ватагу Пенумбри запрошено. Це так захоплює — мушу сказати, я страшенно схвильований, — але водночас і тривожить, бо я гадки не маю, що буде далі з цілодобовою книгарнею містера Пенумбри. Сам він не обмовився жодним словом, але в мене закрадається підозра, що містер Пенумбра хоче покінчити із цією справою. Самі подумайте: кому потрібен такий тягар, як книгарня, коли на обрії вже завидніло вічне життя?

Побачимо, що нам принесе завтрашній день. Та що б там не трапилося, нас чекає незабутнє видовище. Може, після того Пенумбра зволить обговорити майбутнє. Я досі хочу розмістити банер на автобусній зупинці.

Ніч минає спокійно, поки що до книгарні забрело тільки двоє покупців. Я оглядаю полиці, поправляю наші нові надбання. Переставляю «Хроніки Співочих Драконів» на верхню полицю, а тоді знічев’я гортаю другий том. На звороті обкладинки розміщено чорно-білу фотографію Кларка Моффата — тут йому трохи за тридцять. У нього розкуйовджене світле волосся й кошлата борода. Він одягнений у просту білу футболку. Широко всміхається. Під портретом зазначено:

Кларк Моффат (1952—1999) — письменник, мешкав у місті Болінас, Каліфорнія. Найбільше відомий завдяки бестселеру «Хроніки Співочих Драконів», а також дитячій книжці «Інші оповідки про Фернвена». Випускник Військово-Морської академії США. Служив зв’язковим на атомному підводному човні «Західна Вірджинія».

Аж раптом у мене виникає одна ідея. Зробити те, чого я ще ніколи не робив, — те, про що жодного разу не замислювався, відколи почав працювати в книгарні. Я хочу знайти декого в журналах.

Мені потрібен журнал VII, той, котрий я потай приносив у Google, бо його записи охоплюють вісімдесяті й початок дев’яностих. Я знаходжу текстовий файл на своєму ноутбуці, натискаю пошук і вписую приблизний опис: чоловік зі скуйовдженим світлим волоссям і бородою.

Пошук займає трохи