Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

Не дивно, що нам не дозволяли наближатись до цього місця. Вона надто соромилась власної причетності до нього, надто страхалась, що ми про щось дізнаємося від завсідників.

У ту ніч, коли ми туди пробрались, нам судилося розчаруватись. Ми ж бо уявляли собі таємне лігво дорослої розпусти. Я очікувала побачити там оголених танцівниць з рубінами в пупках і волоссям до талії. Кассі, який продовжував прикидатись байдужим, подумки бачив там бійців Опору, одягнутих у чорне бойовиків із суворими очима, прихованими нічним камуфляжем. Ренетт уявляла себе – як вона, нарум’янена й напомаджена, з хутровою горжеткою на плечах, попиває мартіні. Але тієї ночі, коли ми дивились усередину крізь замурзані вікна, там наче не було нічого цікавого. Декілька стариганів за столиками, нарди, колода карт, Аньєс у блузці з парашутного шовку, розстібнутій на три ґудзики – обперлась на старе піаніно й співає… Було ще рано. Томас ще не приїхав.

9 травня. Німецький солдат (баварець). 12 пігулок морфію з високим дозуванням за курку, мішечок цукру та шмат бекону.

25 травня. Німецький солдат (з товстою шиєю). 16 пігулок морфію з високим дозуванням за 1 пляшку кальвадосу, мішечок борошна, пачку кави, 6 банок консервації.

Потім останній запис, дата навмисно невизначена.

Вересень. Т. Л. Флакончик з 30 пігулками морфію з високим дозуванням.

Це вперше вона не написала, чим заплатила за пігулки. Можливо, то просто недбалість – почерк ледве можна прочитати, нашкрябано з поспіхом. Чи, може, того разу вона заплатила більше, ніж їй хотілося. Яка ж була ціна? Тридцять пігулок кому завгодно могли здатися неймовірною розкішшю, справжнім багатством. Немає потреби повертатися до «Ля Реп». Більше ніякого обміну з п’яними мармизами типу Жульєна Лекоза. Я підозрюю, вона заплатила високу ціну за спокій, який їй дарували ці тридцять пігулок. Чим же вона заплатила за безхмарне життя? Інформацією? Або чимось іншим?

7

Ми чекали в місці, яке згодом перетворилося на гараж. Тоді ж це був просто смітник, де стояли баки й куди доставляли різні речі – від барил із пивом до інших, заборонених речей. Поза будівлею тягнулася огорожа, яка щезала в заростях бузини й ожини. Задні двері були відчинені – навіть у жовтні стояла задушлива спека, – і яскраво-жовте світло з бару розливалось по землі. Ми сиділи на огорожі, готові в будь-яку мить зіскочити на інший бік, якщо хтось наблизиться, і чекали.

8

Як я й сказала, місце не надто змінилося. Кілька світильників, якісь автомати, більше людей, та загалом це та сама «Погана репутація», ті самі люди, хіба що з іншими зачісками, ті самі обличчя. Якщо піти туди навіть сьогодні, можна уявити давню атмосферу: старі пияки та молоді кавалери з дівчатами, а над усім витає запах пива, тютюнового диму й парфумів.

Я сама ходила туди – ну, коли з’явилася закусочна на колесах. Ми з Полем ховалися в гаражі, точнісінько як ми з Кассі й Ренетт у ніч танців. Звісно, тоді там були машини. Дощило й було холодно. Ожина й бузина пропали, і тепер там були тільки асфальтований майданчик і нова огорожа, за яку ходять закохані та п’янички, яким треба відлити. Ми тоді виглядали Дессанжів, нашого красунчика Люка, але, чекаючи в темряві, дивлячись, як мерехтить відображення нового неонового знака на мокрому асфальті, я знову відчула себе дев’ятирічною та уявила Томаса, який у задній кімнаті одночасно обнімає двох дівиць… Час творить з тобою дивні штуки. У гаражі в два ряди стояли та блистіли мотоцикли.

Була одинадцята година. Раптом я відчула себе так по-дурному – я перехилилась через бетонний паркан, ніби дівчисько, що шпигує за дорослими, поряд зі мною найстаріший у світі дев’ятирічний Поль, а з ним його собака на незмінному мотузяному повідку. Дурні й переможені, два старигані вдивляються з темряви у вікна бару. Навіщо? Із музичного автомата гримить музика, я не впізнаю жодної з пісень. Навіть інструменти сьогодні не такі – електронні штуки, на яких не треба грати руками чи ротом. Голосний і неприємний дівочий сміх. На якусь мить двері прочинились, і ми побачили його – в обох руках по дівці. На ньому був шкіряний піджак, що в паризькій крамниці коштує тисячі зо дві франків чи навіть більше. Дівчата були підмальовані та виглядали дуже молодо у своїх сукнях на тоненьких бретельках. Несподівано мене охопив холодний відчай.

– Поглянь на нас, – я зрозуміла, що волосся в мене мокре, а пальці страшенно задубіли. – Джеймс Бонд і Мата Харі. Пішли додому.

Поль подивився на мене своїй звичним задумливим поглядом. Хтось, може, і не побачив би розуму в його очах, та для мене він був очевидним. Він мовчки взяв мою руку. Його руки були теплі, і я відчувала мозолі на долонях.

– Не здавайся, – промовив він.

Я знизала плечима.

– Нічого в нас тут не вийде, – відповіла я. – Тільки виставимо себе на посміховисько. Погодься, Полю, що нам ніколи не перехитрити Дессанжів, і пора вже втовкмачити це в наші вперті старі голови. Тобто…

– Ну ж бо, Фрамбуаз, – він говорив повільно, і в його голосі бриніло здивування. – Ти ж ніколи не здавалася. Ніколи.

Терпіння. Його терпіння, добре та вперте, якого вистачить на все життя.

– Це було раніше, – не дивлячись йому в очі, промимрила я.

– Ти не так уже й змінилася, Фрамбуаз.

Може, і правда. У мені й досі є щось тверде та не обов’язково хороше. Я інколи його відчуваю – щось на кшталт каменю, затиснутого в кулаку. У мені завжди це було, навіть у дитинстві, щось недоброзичливе, запекле й кмітливе, що дозволяло мені вичікувати, скільки треба, для перемоги… Ніби Стара Мама вселилася в мене того дня й дійшла до самого серця. Викопна риба всередині каменя – я бачила таку на картинці в книжці Ріко про динозаврів – у впертій злобі поїдає сама себе.

– Можливо, я маю змінитися, – стиха промовила я. – Може, потрібно стати іншою.

Гадаю, у ту мить саме так я й думала. Бачите, я ж була втомлена. Втомлена як ніколи. Пройшло два місяці, і ми випробували буквально все. Ми спостерігали за Люком. Намагались його урезонити. Ми вибудовували химерні плани: закласти бомбу під фургон, найняти кілера з Парижа, залізти на Спостережний Пункт і