Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

ЮРІЙ КУШНІР («РОМЕО») (06.05.1978 — 18.01.2015).

80 ОАЕМБр

Того дня на території моторошного Донецького аеропорту, над яким нависло повітря, наповнене криками захололих воронів і стогоном крупнокаліберних мінометів, коли мертво впала Диспетчерська вежа й на летовищі лише поодиноко лежали непритомні потрощені літаки, прогримів вибух, який відібрав життя буковинця з милозвучним позивним «Ромео» — Юрія Кушніра. Хлопця намагалися врятувати, екстрено й хутко надавали йому першу допомогу всіма засобами, які траплялися під руку. Кожен побратим, який був поруч, пошепки молився, аби «Ромео» вижив, вслухалися в стукіт його серця, що ехом відбивався в тиші понищеного нового терміналу. Серце «Ромео» спинилося, коли вояка намагалися евакуювати з ДАПу до лікарні.

Він ніби відчував, що їде в аеропорт, в один бік, і живим уже не повернеться в рідну Каплівку на Чернівеччині. Перед від’їздом просив матір поховати його біля батька. Тепер на невеличкому сільському кладовищі могили Івана та Юрія Кушнірів поряд.

Юрій Кушнір. Фото Василя Куліша

Востаннє Юра подзвонив додому на «старий» новий рік, як тільки впала Диспетчерська вежа ДАПу. Дзвінок був коротким: і Юра не мав як говорити, та й мати була на роботі.

З болем згадує пані Віра той дзвінок, коли вона з сином не наговорилася.

— Мамо, тримайтеся, бережіть себе, — промовляв Юра важким і виснаженим голосом.

— Юрчику, то ти там бережи себе. Синочку! А ти може прихворів, що голос маєш такий, ніби й не свій?

— Нє, мамо, все добре, тримайтеся.

Дзвонив він того дня і сестричці Лілі, вітав її чоловіка з Василем. А потім визнав, що пережили дуже тяжкий бій із хлопцями й казав: «Не знаю, чи я взагалі до 28-го доживу, щоб повернутися додому». Ліля підбадьорювала брата, а потім ходила до церкви й весь час за брата молилася: аби вижив, аби повернувся, аби не полонили.

— А потім набрав ще раз, — пригадує сестра, — і от тоді вже став прощатися. Казав: «Бережи маму, бережи сім’ю...», і виходив того дня на зав’язок кожні дві години й ото весь час казав мені ці слова. Одні й ті самі. «Бережи маму... бережи сім’ю». То був четвер, а уже в п’ятницю, 16-го, він не вийшов на зв’язок, у суботу ми його стали шукати, а в неділю, на самий Старий Святвечор, його не стало.

— Знаєте, Юрка був саме в тому місці, яке називають «гарячою точкою». От то така правдива назва, — пояснює Лілія. — Якось його побратими нам після похорону розповідали: коли хлопці в черговий раз заїздили на летовище, то лишилися живими завдяки Юрці. Скажу чого: він перепакував, доки ніхто не бачив, свій сухпайок, переполовинив, і напхав туда всього необхідного, а коли у всіх закінчилися набої, то завдяки Юриній завбачливості вони того разу вціліли. Навіть коли він отримав поранення, то дві — уявіть собі, дві (!) — доби з раненою рукою не випустив автомат. А змовкла його зброя лиш тоді, як осколок влучив Юрці в голову.

— Тепер хіба лишилося дивитися на нього на знимках.

Пані Віра почала складати фотографії на купочку, цілуючи кожну, а потім запалила свічку біля великої чорно-білої, яка стояла припертою до стіни в трохи по-репаній рамі.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

БОГДАН ПАНТЮШЕНКО (1984 р. н.), мобілізований доброволець ЗСУ, 1 ОТБр

На Новий Рік я ще був вдома, а з початком 2015-го поїхав на фронт. Залізницею, ешелонами ми приїхали десь під Волноваху. Отак почалася моя служба, моя війна. Біля Волновахи ми простояли трохи більше тижня, коли нас перекинули під Донецький аеропорт: там уже тривали дуже важкі бої, останні бої за аеропорт.

18 січня була запланована операція, розроблена Генеральним Штабом (ГШ), — вона стосувалася деблокації Донецького аеропорту (ДАП). Наші сили трьома групами мали вийти на ДАП, розблокувати аеропорт, відігнати «сепарів» і зайняти цю стратегічну позицію. Але, як у нас часто буває... Генштаб «заклав» певну кількість людей, техніки й спецзасобів, які мали здійснювати цю операцію. Командири щось підтвердили, мабуть, а насправді ж особового складу було менше. Тим часом «сепарів» — навпаки, неочікувано багато. Впевнено скажу, що саме на моєму напрямку «сепарів» було значно більше, ніж доповідала розвідка. Коли ми минали село Спартак, то знали, звісно, що там ворог, але очікували, що людей зо 10—15 там «закрутилося». Але на місці з’ясувалося, що їх там щонайменше півсотні. Загалом на нашому шляху стояли 4 чи 5 їхніх підрозділів.

Коли я був у полоні, то мені доводилося спілкуватися з різними людьми, які безпосередньо брали участь в боях у ДАПі й околицях. Зрештою мені й самому було цікаво побачити усе з іншого боку. Тому я завжди розпитував якнайбільше. І я такими мимовільними для них питаннями склав собі приблизну картину, що насправді відбувалося під ДАПом з їхнього боку, з боку «сепарів». Вже в полоні я точно знав, скільки їх тоді було на Спартаку, скільки біля Путилівського мосту. Мене часто розпитують про стратегії, але я всього лиш командир танку, тому й гадки не мав, що ГШ планує і продумує. У мене було конкретне завдання, а глобального плану ми не знали. У нас був наказ переїхати з однієї точки в іншу, розповіли про можливі перепони на шляху й веліли закріпитися у визначеному місці — біля Путилівського мосту. «Чекати», «спостерігати», «відкрити вогонь» — от накази для нас.

Відтак, 18 січня ми виїхали по маршруту «Зеніт — Спартак». Знали, що пострілюють, знали, що далі на шахті є спостережний пункт і перший екіпаж мав по ньому відпрацювати.

Богдан Пантюшенко біля свого танку Т-64

І він це зробив. А коли ми вже заїхали у Спартак, — там була засідка. Хоча... важко чітко назвати це «засідкою». Думаю, «сепари» й самі не розраховували, що ми підемо. Але в них була очевидна перевага — закріплені позиції. Коли побачили нас — почали лупити з усього підряд, що мали: і «стрілкотня», і крупніші калібри, і гранатомети пішли, — вели щільний вогонь. Ми першу лінію дивом «проскочили». А тоді під Путилівським мостом зав’язався бій. Приблизно в часі того бою Путилівський міст впав — але це була не наша робота, попри те,