Читати книгу - "Мед для Ворона, Селена Рейні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступного дня небо посіріло.
– Дощу не передбачається, – проказав Денис, відриваючи очі від телефона.
– Це гори. Тут не варто вірити прогнозу погоди, – дивилася на небо за вікном.
– А чому варто вірити? – засміявся.
– Прикметам, народній мудрості… Але, на жаль, я не знаю місцевих прикмет.
– Тоді довіримося прогнозу. Одягайся.
Коли вони вийшли з готелю, з-за хмар пробилося сонце. Але чим ближче під’їжджали до пункту призначення, тим темніше ставало. Зрештою, почав дріботіти дощик.
Софія, втиснувшись спиною в сидіння, все чекала, коли Денис почне сердитися. Так, вона казала, що прогнозу вірити не можна, але поїхати до озера було її ідеєю.
Зрештою, вона так довго мовчала, що Ворон почав турбуватися.
– Все гаразд? – поцікавився, кинувши на неї пильний погляд.
– Дощ сильнішає…, – тихо мовила.
– Я помітив, – усміхнувся.
– Вибач.
– За що? – здивувався.
– За дощ.
Ворон так подивився не неї, що вона відчула себе дурепою.
– Ти не винна в тому, що дощить.
– Так, але…
– Без всяких «але», – запевнив.
Деякий час вони їхали без слів, а тоді чоловік наважився запитати:
– Ти через друзів така?
– Яка? – насторожилася.
– Така знервована поряд зі мною. І я зараз не про секс. Твоя самодостатність та передбачливість – філігранний спосіб запобігти будь-якому невдоволенню зі сторони чоловіка.
– Це не так, – захищалася, однак дуже невпевнено.
– Та ти навіть кінчаєш швидко, щоб не створювати мені додаткового клопоту.
– Це я ненавмисно…, – збентежено мовила. – А щодо іншого, то ти не правий.
– Софіє, ти хвилину тому перепрошувала за дощ, – нагадав.
Тут їй було нічого відповісти у своє виправдання.
– Тому я і питаю: це через друзів? Тих, які напередодні пережили тяжку ніч?
– Так, – відповіла, думаючи не тільки про Марину та Сашка, а і про інші знайомі їй пари. – Я завжди тяжко переживала конфлікти. Тому стараюся мінімізувати їх.
– Але я не збираюся сваритися з тобою. Тим паче через такі дурниці, як дощ. Чи вітер на вершині. Чи кріп.
– Я хочу, щоб ти зрозумів: те, що я не конфліктна людина, зовсім не означає, що я не вмію відстоювати власну думку.
– Я це знаю, бо досі не скинув з тебе сорочку, – невдоволено пробурмотів.
Остання фраза викликала в неї короткий смішок.
– Не бійся помилятися поряд зі мною. Чи просити про мою допомогу. І просто – не бійся. Ось до чого я веду. Я доросла й адекватна людина і не збираюся звинувачувати тебе в…, в будь-чому. Гаразд? – скоса подивися на дівчину.
Вона повільно кивнула.
Коли вони підкотили до дороги, яка вела на озеро, дощ посильнішав.
– Перечекаємо? – запитала.
– Ні. Там є крамнички. Я куплю нам дощовики.
– Я сама.
І не чекаючи на його згоду, вибігла з машини. Денис лише сумно зітхнув, бо аж надто швидко вона забулася про те, що він не збирався чіплятися до неї через дрібниці, а отже їй не потрібно їх залагоджувати.
Вже за кілька хвилин Софія повернулася у великому рожевому дощовику, який на фоні сірого дня виглядав дуже кумедно.
– Там були лише рожеві та жовті. Увірвала з останнього десятка. Тож, тобі жовтий, – простягнула йому плащ з поліетилену.
Якщо її вигляд Дениса просто звеселив, то сама Софія не стрималася і загиготіла, коли чоловік одягнув плащ.
Дорогою вони не розмовляли. Дощ бив по поліетиленових каптурах і щоб чути один одного доводилося б кричати. Але щоразу зустрічаючись поглядами, вони хихотіли, зовсім як група підлітків, які йшли попереду.
Синевир Денис бачив лише на картинках. І прийшов би він сюди з якоюсь іншою людиною, то нічого б особливого не чекав. Але Софія…
Як тільки вони вийшли до озера, замість того, щоб насолодитися пейзажем, чоловік уважно подивився на дівчину. Її очі округлилися і заіскрилися, губи розтягнулися в усмішці, а серце, – він був готовий заприсягтися, що відчув це, – почало калатати сильніше.
Розуміючи, що довше дивитися на дівчину не можна, бо вона знітиться і її магія зникне, він повернув голову до озера. Але побачив небагато: зірвався такий густий дощ, що він навіть протилежного берега не вгледів.
– Ходімо, – потягнув її за холодну руку до столиків під накриттям.
Там посадив її ближче до стіни, аби на неї не падав дощ.
– Пообідаємо? – запропонував.
– Так, – почала підводитися. – Я зараз замовлю…
– Я сам.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед для Ворона, Селена Рейні», після закриття браузера.