Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Минуло майже 3 місяці. Середина жовтня.

Катаріна зневірено дивилася на черговий рахунок з лікарні й розмірковувала, де ж взяти гроші. Їх не вистачало катастрофічно, а вони життєво важливі зараз у прямому сенсі цього слова. Хвала Господу, Максим вижив після нападу Касьяна, проте та сволота знала, куди цілитися. Ніж простромив хлопцю хребет. Спочатку були довгі години у реанімації, потім Макс кілька днів не приходив до тями, а коли нарешті опритомнів, то виявилося, що він не відчуває ніг. Ще одна операція на хребті, яка тривала понад 6 годин. На щастя, успішна. І зараз почався етап реабілітації.

Не дивлячись на титанічні зусилля, Макс так і не ходив самостійно. Він пересувався на візочку і міг хіба що кілька секунд постояти, що у його випадку і так було величезним прогресом. Проте Максу цього було надзвичайно мало. Він злився, психував, на нього була страшно дивитися у такі приступи агресії.

Але не дивно. Страшно уявити, як відчуває себе молодий і здоровий хлопець, що раптом втратив можливість ходити і змушений пересуватися на інвалідному візку. Хоча лікарі запевняли, що він і так у сорочці народився. Багато людей після такого поранення не виживають. А коли хлопець стане ходити своїми ногами не казали. Взагалі ніяких прогнозів не давали. Просто постійно наголошували про важливість щоденної реабілітації та занять з фізіореабілітологом.

Максу довелося переїхати зі своєї “Вовчої Колиби” у приватний котедж, бо на другий поверх тепер без чужої допомоги він піднятися не міг. Катаріна переїхала разом з ним і допомагала йому у побуті. А ще Макса найняв професійну сиділку, щоб нікого зайвий раз не напружувати своєю тимчасовою недієздатністю.

Катаріна постійно винуватила себе, у тому, що сталося. Та Макс її заспокоював, кажучи, що це вина лише того покидька, і аж ніяк не її. Це не сильно заспокоювало Кату, особливо, коли приходили рахунки з лікарні за послуги фізіореабілітолога, ліки та процедури. Всі їхні збереження вже були витрачені. Дохід від “Вовчої колиби” був не таким вже й великим, і в самому ресторані багато чого потрібно було обновити, тож  вона гадки не мала, що робити.

Катаріна зайшла в будинок і не знала, як сказати хлопцю, моральний стан якого і так нижче плінтуса, що скоріш за все треба або продавати ресторан, або залучати інвесторів, бо без вливання коштів ззовні нічого хорошого не буде. А ще доведеться призупинити реабілітацію, чого ні в якому разі робити не можна.

Макс був на дворі у своєму візку і просто дивився на гори. Вона часто бачила, як він отак сидів і дивився в нікуди. Катаріна не могла розгадати, що робилося у цей момент у нього в голові. 

— Привіт, — вона легенько торкнулася його плеча.

Хлопець стрепенувся, немов щойно прокинувся.

— А, це ти, Като? Що там? По обличчю бачу, що нічого хорошого ти мені сказати не хочеш? — криво усміхнувся.

— Вгадав,  — ще більше спохмурніла Катаріна. — Максе, справи в “Колибі” геть погані. Як би не викручувалися, грошей не вистачає. Потрібно або скорочувати персонал, або…

— Не треба, — перебив її хлопець, — я ж не дурень, розумів що рано чи пізно, цей день настане. Нікого звільняти не потрібно… Я… Я зроблю один дзвінок.

Було помітно, що Максу надзвичайно важко далося це рішення. Настільки, що аж говорити про це було важко.

— Зконтактую з людиною, яка була зацікавлена у тому, щоб інвестувати в ресторан. Побачимо, що він запропонує.

— Але ж ти був так проти цього, — гірко промовила Катаріна.

— Все міняється, Като, все міняється...

Макс відтягував цей момент, як міг. Проте в глибині душі знав, що цього не уникнути. Зібравшися з духом, він набрав номер того, кого волів би взагалі ніколи не бачити, проте йому була потрібна допомога. Він не міг через це кляте поранення втратити свою “Колибу”. А ще йому, кров з носа,треба якомога скоріше стати на ноги. І знайти Соню.

Соня… Спогади про неї гріли його душу. Заради того, щоб знову побачити її очі, він був готовий займатися з реабілітологом безперервно. Проте процес був не такий швидкий, як йому хотілося.

Катаріна купу разів поривалася відібрати в Макса телефон і зателефонувати Соні. Вона казала, що дівчина має право знати, що сталося. Щоб не думала, що хлопець просто так десь пропав. Але Макс був категорично проти і заборонив їй це робити. Найбільше він не хотів жалості. Це не те, що хочеться бачити в очах коханої жінки. От як встане на ноги, так до неї одразу і поїде. А як не встане… Думати про це не хотілося. Але Макс точно не збирався ставати для Соні додатковим тягарем. Нізащо.

Хлопець набрав потрібний номер.

— Слухаю, — почув хлопець на іншому кінці проводу.

— Доброго дня, Денисе. Це Максим Вовк. Колись ми з вами обговорювали можливість інвестування у мій ресторан. Я б хотів повернутися до цієї розмови, якщо це вас цікавить, — Максим зараз переступав через себе і свою гордість, але вчинити інакше не міг.

— Неочікувано, — відповів Романовський, — давайте зустрінемося. Я можу під'їхати у “ Вовчу колибу” через пів години.

— Давайте я вам краще зараз скину адресу мого дому у повідомлення. Я, на жаль, ніяк зараз не можу під'їхати у “Колибу”...

Денис, якщо і здивувався, то виду не подав. Через хвилин 40 його позашляховик загальмував біля будинка Макса. Він зайшов у двір. Макс виїхав до нього на зустріч на інвалідному візку. Романовський був явно не готовий побачити його у такому вигляді, його шок був помітний неозброєним оком, проте чоловік швидко взяв себе в руки.

— Невдале падіння? — навіть спробував пожартувати він.

— Невдала зустріч, — поморщився Максим.

— Зрозуміло. Але не думай, що я через це запропоную тобі якісь кращі умови, — Денис якимсь чином зрозумів, що жалість з його сторони не допоможе, а лише погіршить стан хлопця.

— Я на це й не сподівався, — засміявся Макс.

І йому стало трохи легше. Неначе вони у рівних умовах. Максим запросив Дениса у будинок. Там вже пурхала Катаріна.